Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс
Генріха I поховали в абатстві Сен-Дені, що багато років було в особистому володінні королівської сім’ї.
Після смерті короля Анна з дітьми переїхала з Парижа (вона його ніколи не любила – тісний і брудний, тож мешкала в ньому як із примусу) до старовинного міста Санліса, що в сорока з гаком кілометрах від столиці, і поселилася в замку. Вона часто ще й за життя чоловіка бувала в тих краях, і Генріх охоче туди їздив. Анна ж просто полюбила ту місцевість, що вабила її своєю розкішною, мальовничою природою, прадавніми лісами (Анна любила полювання і традиційні на Русі лови), такими ж, як і біля Вишгорода, розкішними луками з озерцями, на яких галасувало птаство.
Літописець згодом писатиме: королева Анна любила Санліс, «як за чудове повітря, що його з насолодою вдихала, так і за приємну веселість полювань, від яких вона завжди отримувала задоволення».
Там вона заснувала жіночий монастир і церкву Святого Вінсента (на її портику при реконструкції в XVII столітті було зображення руської княжни в повний зріст, з моделлю збудованого нею храму в руці і написом «Анна Руська, королева Франції, спорудила цей собор у 1060 році»). Ніде у Франції Анні так гарно не жилося, як у Санлісі. Анна влаштовувала світські прийоми, які приваблювали багато гостей. Вельможі з навколишніх замків навідувались до неї на поклін і чудово там провадили час. Як пізніше згадуватиме віконт де Ке Сен-Емур, «віддавали їй належне не лише як королеві, але як і жінці». І багато хто з гостей закохувався у володарку санліського замку, але вона з усіма була однаково рівна і привітна.
І рада-радісінька була гостям.
І безжурно з ними веселилась, і радість її була світлою.
Як і печаль, коли гості, нагулявшись, залишали замок королеви, і вона знову залишалася самотньою удовою. І приходив тоді до неї смуток, що незмінно завершувався журбою-печаллю… Ходила, накинувши шаль на плечі, в спорожнілій залі і тихо намугикувала (слуги-французи не могли збагнути, що королева співає, бо співала вона своєю рідною мовою):
Зеленеє жито, зелене, Хорошії гості у мене…Гості й справді в неї завжди були привітні, ось тільки отой смуток і печаль приходили за марно прожитими роками, і вона, співаючи прадавню пісню своєї батьківщини, тихо плакала. Не так за померлим чоловіком, як за долею своєю, за молодими літами, що, гаразд не розквітнувши, вже почали згасати, за вдівством своїм негаданим – і де воно взялося…
Удівонька двір замітає, А сусіда удови питає: «Удівонько, серце моє! Чи любиш ти вірно мене?» «Якби тебе не любила, То б до тебе не ходила, А я тебе вірно люблю І за тебе заміж іду. Я не хочу бути удовою, Щоб не знатися з бідою, Хочу мати щастя, Отака я, Настя!..»Вона ще нікого тоді не любила, але так праглося любові… Коли ночами не спала, лежала й у пітьмі до чогось із надією прислухалась і відчувала, як у ній починає вирувати снага. Вона ще хотіла жити, а живучи – любити. Бо яке то життя без любові?
А ще часом хотілося все кинути до дідька! Повернутися додому, до отчого Києва златоглавого над Дніпром…
Схоплювалась і серед ночі при кволому світлі свічок починала квапно збиратися… Але швидко й спохоплювалася, і руки опускалися. Куди вона поїде, адже Генріх помираючи довірив їй Францію? Куди вона поїде, як її домівка тепер тут? І сина Пилипка, короля малолітнього, треба ставити на ноги, бо хто ж його поставить, як не вона? А гості… Рятуючись від самоти, вона знов тихо наспівувала:
Зеленеє жито, зелене… Хорошії гості у мене…Шлюб Анни з Генріхом тривав більше восьми років. За заповітом короля Анна була призначена опікункою спадкоємця престолу, малолітнього Філіппа. Але за французькими законами тих часів Анна, залишаючись королевою і формально ставши опікункою, насправді
