Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

Як християнка «уславилась добрими ділами». Знищувала язичницькі капища та будувала християнські церкви. У «Пам’яті і похвалі» Якова Мніха ось, що пишуть про це: «І потом требища бесовская сокруша і нача жити о Христе Ісусе, возлюбивши Бога…» Померла велика княгиня на 77 році життя 11 липня 969 року, заповівши перед смертю «не творити над нею тризни» (язичницький ритуал). Поховальний обряд було здійснено священиком за християнським звичаєм. Де саме її поховали – невідомо, очевидно, в одній із християнських церков, збудованих нею. Згодом онук її князь Володимир переніс останки своєї бабці-княгині до Десятинної церкви, де її й було поховано в кам’яному саркофазі.

Княгиня Ольга була прапрабабцею Анни Ярославни, яка, в свою чергу, була праправнучкою княгині Ольги – по батьковій лінії.

Анничка ще в дитинстві любила слухати розповіді про свою знамениту прапрабабцю і княгиню Давньої Русі, просту-простісіньку селянську дівчину із Пскова. І завжди слухала із захопленням – княгиня Ольга була для неї взірцем, для чого треба приходити в цей світ. Особливо Анничці подобалися розповіді про те, що Ольга не була за походженням з княжого роду, а була простого роду-племені (дочка перевізника), а бач…

Княгинею стала. Та ще й якою! І навіть мудрою правителькою, яка рішуче порвала з язичництвом і прийняла нового бога – Ісуса Христа. В її родині, родині Ярослава Мудрого, часто при нагоді переповідали різні цікаві билиці про Ольгу – вони захоплювали Анничку в дитинстві, коли вона була дівчатком, і в дорослому житті, як уже стала королевою Франції. Тоді вона іноді сама переповідала ті билиці, почуті нею ще від батька. А переповідаючи (дещо додаючи од себе), наголошувала, якою вона була славною княгинею і скільки для Русі доброго зробила, як мудро Руссю правила, хоч і була простого роду… Дочка перевізника на якійсь там річці (може, й на Волхові) біля града Пскова… Батько перевозив своїм човном подорожніх через річку, з того й жили. Ще дівчиною – а вона вдалася міцненькою, – допомагала батькові перевозити подорожніх, тож змалку навчилася веслувати, і човен її слухався. А якось до річки, вигулькнувши з лісів-борів дрімучих, примчав полювальник, молодий і гарний. Як потім виявиться, то був син самого князя Рюрика. Хвацько примчав і нетерпляче загорлав:

– Гей, перевізнику, ану жени сюди своє корито! Маю на той берег дістатися… Заплачу щедро. Тільки хутко, хутко!..

А перевізник того разу десь забарився, а в човні сиділа, стрункими ніжками бовтаючись у воді, його донька Ольга.

– Як чекати мого батька не маєш часу, – каже, блискаючи зубами, – то сідай, молодику нетерплячий, я тебе перевезу…

– Ти-и?

– А чого? – аж образилась дівчина. – Я з батьком вже друге літо подорожан переправляю на той берег. Чи з того на цей.

– Ти ж дівча ще, а вже – перевізниця?

– Батькові підсобляю, – коротко пояснила дівчина. – Сідай, та й попливемо! Тобі треба, – хутко будеш на тім березі.

Молодик скочив до човна, дівчина за весла взялася, і попливли. Веслувала дівчина завзято – молодик не міг нею намилуватись. Ач, як веслує! Човен мовби й не пливе, а над водою лине… І молодик той (така легенда чи билиця?) незчувся, як і захопився тим дівчам.

– Я – княжич Ігор! – вигукнув уже на тім березі. – А як тебе звати-величати?

– Величати мене ще немає за що, – одказує дівчина. – А звати Ольгою.

– Послухай, Ольго. Ти мені… люба…

– Так уж й люба! – дзвінко засміялася. – Коли ж ти встиг?

– А поки ти мене перевозила з того берега на цей. Кажу, ти мені люба. Хочу взяти тебе за дружину.

– Спробуй, – мружилась, і в очах її вабних було повно сонця, смішинок і ще чогось такого, що так його схвилювало. – Може, я ще й не дамся! Мені треба батькові допомагати!

– А я… я… – молодик вже запалився. – Візьму тебе і… викраду! Ось так! Викраду! І заберу тебе до Києва, до града нашого стольного. І будеш ти княгинею – моєю і Русі нашої…

Мабуть-таки, щось є між берегами річки, що про них і в піснях співається. Особливо той загадковий і незбагненний берег.

Бо на тому березі, як в іншій пісні співається, живе вона, Марічка. У хаті, що сховалась у зелений бір… І вже герой клянеться, що прокладе на той берег, до серця коханої, кладку…

Коли у наші часи згадати Київську Русь,