Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

І, між іншим, із сучасної.

А бач, наче з історії любові, що зненацька спалахнула між двома немолодими людьми у французькому містечку Санлісі тисячу (вже, здається, з гаком) літ тому.

І що з того, що тисячу літ тому? Хіба у них не так було, як у героїв пісні? У них теж тоді надії не було на кохання, адже їхній поїзд, як би ми сьогодні сказали, вже пішов. А воно, кохання, бач, таки прийшло. Пристрасне й запальне, як у юності приходить. Хай і восени життя їхнього, але ж прийшло-прилетіло і, спалахнувши, полонило так, що вони заради свого почуття багато чим тоді пожертвували. Хоч до того надії й справді у них вже не було – особливо у нього. Та й у неї теж.

Не було, поки вона була дружиною іншого, та ще й короля.

І ось… Смерть прийшла до його величності і вони – щасливі. Хоч і не багли загибелі короля. Воістину, як-то кажуть, не було б щастя…

Так нещастя помогло. Їхньому щастю.

Бодай і під осінь життя, але кохання таки прийшло. Прийшло тисячу літ тому. Хоча… Яка різниця – тисячу літ тому чи сьогодні? Адже кохання завжди однаково приходить – до кого по весні, до кого восени, а до кого вже й узимку… Почуття глибокої сердечної прихильності… Спробуй-но без нього прожити.

Але – треба було чекати.

Хоч тисячу літ тому, хоч сьогодні, хоч завтра-позавтра, хоч у близькому чи далекому майбутті. Сподіваємось, кохання ніколи не полишало рід людський і ніколи його не полишить, бо як же йому, роду людському, без кохання?

Але вона заздалегідь – ще в першому своєму заміжжі знала, – що до неї ось-ось прийде воно. Почуття всеперемагаючої любові. Знала про це, живучи з чоловіком без любові, знала, що любов до неї прийде з іншим, знала, хоч і не вірила ворожці, яка славилась на весь Париж (слава її була якась моторошна), що всі її пророкування-віщування неодмінно збувалися – це й лякало. Коли хороше віщування – це одне, а коли раптом лихе? Тож не всі наважувалися до неї звертатися, а вона зважилась.

– Як лучиться смертонька у твоєму сімействі, а вона неодмінно лучиться, так і станеш ти щасливою пташечкою, голубко моя. І прийде до тебе велика любов… І всю тебе полонить, і ти будеш тоді найщасливіша – хоч і пізно. Але в щасті краще бути, хоч і пізно, щасливою, аніж ніколи… Смерть ближнього принесе тобі…

– Ні-ні! – злякано запротестувала вона. – Ціною смерті ближнього я не бажаю!

– Так уже вирішено…

– Де? – У неї аж подих перехопило.

– На небесах, моя пташко…

Згодом вона впевниться: любов послана їй таки небесами.

На землі такої любові немає, була певна.

Як і його їй теж послали небеса.

Ім’я йому – Рауль.

Граф Рауль де Валуа. Він був пристрасно закоханий в Анну – любов з першого погляду, але за життя її чоловіка, короля Генріха, змушений був тримати свої почуття при собі і нічим, жодним порухом не видавати, що він закохався в королеву. Чекав…

Чого? Невже він відчував, що треба, набравшись терпіння, чекати й чекати, король ось-ось вирушить у світ предків, і тоді королева стане його…

І він чекав, набравшись терпіння – хоча за вдачею був нетерплячий, – і кожен день того чекання йому здавався нескінченним…

А вони так повільно спливали – дні, місяці, роки… І він мусив терпляче чекати свого зоряного часу – бо як же інакше? Її королеву, чекав, хоч і мав дружину. Але не любив, як і Анна не любила свого короля, хоч і жила з ним.

Але душі вже рвались одна до одної, і він чекав, коли ж нарешті вони будуть разом…

І чим тільки люди не забавлялися і не забавляються! Це підмітив ще Котляревський: «Тут всі по волі забавлялись, / Пили, іграли, женихались…»