Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Я подавив у собі кволе бажання поласувати справжньою сицилійською піцою і похитав головою:

— Ні, дякую, у мене сьогодні сочевиця і котлета з курячої грудки, — я дотримувався правильного харчування: тільки м’ясо та овочі, нічого солодкого, ніякого тіста й вуглеводів.

— Caro mio, як ти можеш їсти цю овечу кашу?

— Так само, як ти їси траву, — не залишився я у боргу.

— Але я додаю пармезан і оливкову олію!

— У мене сочевиця теж з оливковою олією й зі спеціями.

— У нашої піци тоненький корж і тільки справжні моцарела, томат і базилік!

— Ти сама будеш?

— Ні!

— А мене от намагаєшся нагодувати!

— Ну добре, Патріціо привезе антіпасто.

— Теж не дуже здорова їжа, — поморщився я. — Але нехай везе.

— Джорджіо, ти засранець!

— Теж мені новина!

У мій бік полетіла традиційна апельсинова лушпайка.

— А що ж таке сталося із Шерон, що вона аж до тебе звернулася? — Франческа зняла окуляри й почала їх люто начищати.

— Та вона дурка!

— Це факт.

— Зв’язалася з якимись ідіотами. Вони десь у парку влаштували гульки, певно, занадто шуміли. Хтось подзвонив у поліцію, приїхали копи, їм здалося, що компашка підозріла, а тут ще хлопці почали бикувати. Слово за слово, поставили їх руками на капот. А поки вони відгавкувалися, хтось підкинув їй у сумочку наркоту. Ну і все. Принаймні так вона мені розповідає. А як було насправді, хай розбирається Патріціо — він профі.

— І все-таки я не дуже розумію, нащо ти їй помагаєш після всього, що вона тобі зробила?

— Вона потрапила в халепу, Джорджіо. Я підозрюю, що їй треба було докласти чимало зусиль, щоби мені подзвонити. Я живу в маленькому містечку, тому все рано чи пізно стане відомо. Тож їй справді припекло, якщо вона таки подзвонила. А ти ж знаєш — найсолодша помста тоді, коли зробиш кривдникові добро й подивишся йому в очі! Ти сам про це колись розповідав. Це слова твого Вчителя, Чімітдоржа-лами!

Франческа просто нестерпна.

— У дитинстві я була дуже дрібна, й коли мене намагалися скривдити, я ніколи не забивалася в шпаринку й не плакала, бо знала, що мушу завдати нищівного удару у відповідь, інакше це повториться знову й знову! Це була скоріше навіть не помста, а запобіжний захід! А тебе в дитинстві кривдили?

— Та доймав мене один тип… Причепився чогось і діставав…

— Лайнюк!

— Я його обминав, бо він би мене легко задавив — він важив, мабуть, із центнер!

— Жирний лайнюк!

— Чессіно, не можна сміятись і ображати людину через вагу.

— Джорджіо, я не про вагу, я про сутність!

Патріціо приїхав під час другої перерви, якраз тоді, коли ми закінчили зміну. Привіз із собою антіпасто: сир проволоне, сиров’ялене м’ясо, пеперончіні, мариновану моркву та артишоки. І ще салямі на додачу. Все в окремих мисочках. Поки Франческа викладала йому суть проблеми, Патріціо зберігав на лиці кам’яну маску.

— І що ти про це думаєш? — спитала Франческа.

— Не знаю. Важко сказати. Їм висунули звинувачення?

— Так.

— Тоді все вирішить суд. Таких справ у нашому місті небагато, проте в судах штату їх вагон і ще вагончик. Коли суд?

— Через кілька тижнів.

— Ти думаєш, вона говорить правду і їй справді підкинули?

— Не знаю, — відповіла Франческа. — Намагаюся взагалі не вникати у цю справу — це ж ти в нас адвокат, а не я.

— Я цієї справи не візьму, — сказав Патріціо. — Але знайду їй адвоката, що спеціалізується на наркотиках. Якщо вона каже правду, довести це тепер неможливо. Хіба що адвокат натисне на решту підозрюваних, а там буде видно.

— Як адвокат може тиснути? — спитав я, жуючи салямі.

— Душевно поспілкується з підозрюваними, — відповів Патріціо і якось недобре посміхнувся. Шматок салямі застряг мені в горлі.

«Негайно проси пробачення! Бо інакше він, — сицилійка штрикнула пальцем у груди, — поламає тобі щелепу. А потім приїдуть мої старші брати й зариють тебе в землю!» — спливли у пам’яті слова напарниці, і мені раптом стало все ясно.

«Я сицилійка, і зі мною краще не зв’язуватися. Можеш повірити мені на слово!» — тепер і я був готовий повірити у все, що завгодно.

— Патріціо! — я нарешті проковтнув салямі. — Що ти тоді сказав тій Шерон, що вона таки відстала від Франчески?

Патріціо тицьнув у зуби зубочистку й заклав руки за голову.

— Нічого. Просто в моїй машині був тазик і мішок із цементом. І вона це бачила.

* * *

Я сьогодні викладач у Авіакосмічній і інженерній академії. Тільки не треба сміятися. Це анітрохи не смішно. Навпаки, все це дуже сумно. Ну чого може навчити журналіст в Авіакосмічній академії?!

— Чому я?! — у повному відчаї питаю професора Рассела. — Чому не ви?! Ви ж викладаєте вже парканадцять років! Чому не Франческа, наш математичний геній? Чому не офіцер Баррел, який у цьому командному центрі знає всі п’ятдесят поколінь мишей на імена? Чому я, бідний і кривий бурят-монгол?!

— Бо вони захотіли саме тебе! — намагався викрутитися хитрий професор. — Хочемо, кажуть, Джорджіо, і все!

— А чому Франчесці зі мною не можна? Це ж після зміни!

— А хто зміну закриватиме? Звіти писатиме? — запротестувала напарниця, яка страшенно не любить публічної уваги. Колись, років чотирнадцять тому, Франческа намагалася звикнути до аудиторії, займаючись гімнастикою і виступаючи на змаганнях. Страх перед великими скупченнями людей зник, але любов до публічних виступів так і не з’явилася.

— Та які звіти?! Сьогодні понеділок і початок місяця!

— Я пророблятиму траєкторію підходу Cygnus!

— У нього старт аж у суботу, що ти там пророблятимеш? Ми ще нічого не знаємо!

Словом, мені дали зрозуміти, що я мушу розгрібати все це сам. А ви не знаєте, що це таке. О-о-о! Це не ті школярі, до яких прийшов, наговорив сім мішків гречаної вовни, вони поколупалися в носі, а на фразу «Чи є в когось запитання?» відповіли тільки тупотінням ніг у коридорі.

Ні. Ці діти — зграя голодних гієн, вовків і тигрів! Вони рватимуть вас, тобто мене, на шматки, апетитно чвакаючи і гурчачи із задоволення. Їм пообіцяли сьогодні живу забавку — цілого оператора ЦУП, і вони скористаються мною по повній програмі.

— А про що я говоритиму? — питаю в представника Академії. — Гадки не маю, про що розповідати. Я ж нічого не знаю!

— Ми вас представимо, ви розповісте про принцип роботи, а потім придумаєте якусь нештатну ситуацію і дасте дітям розрахувати диференс, похибку й axis-орієнтацію!

— Та ну. Ви серйозно?

— І оскільки це підлітки шістнадцяти-сімнадцяти років, обмежте їх у часі. Дайте їм, скажімо, півгодини на все.

— До речі, а чому я?!

— А нам вас порекомендував професор Рассел. Сказав, що ви легко знаходите з дітьми спільну мову…

Безсоромний брехун.

* * *

Скільки днів минуло з Геловіну? Тиждень. Рівно тиждень Франческа були тиха й спокійна, мов Потомак тихим липневим світанком.

Нічого не відбувалося. Ніщо не горіло, не падало, не приземлялося жіночкам у зачіску, не губилося й не застрягало. Але ж середа, правда? Ви забули, що в нас діється по середах? Гм. То я нагадаю — по середах у нас катастрофи і взагалі цілковитий Армагеддон. І, як завжди, Франческа до цього непричетна.

Під час другої перерви, перед самим ланчем, напарниця поїхала на сусідню заправку, де є магазинчик. Хвилин через п’ятнадцять, коли вже пора було вертатися до роботи, задзеленчав телефон (я поставив собі старомодний ринґтон). Натискаю піктограмку «відповідь» і чую стривожений голос напарниці:

— Джорджіо, у мене проблеми, зустрінь мене на КПП, швидко!

— А що, власне… — почав було я, але напарниця вже від’єдналася.

Накидаю