Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

Генриха поховали, а дружина його, королева Анна, стала удовою.

Я прилетів за тобою, дочко Ярослава Мудрого. Тепер ти удова і вже вільна

Тієї ж ночі, першої ночі, як Анна повернулася од ранньої могили короля Генріха (свіжої, земля ще не вляглася) – повернулася вже удовою, і – стомлена, з відчаєм склепила повіки – хотілося пошвидше провалитися в сон, аби забутися, як невідь-звідки вигулькнув уві сні Змій Горинич, цього разу – з трьома головами, певно, в нього був добрий настрій.

– Ти знову прилетів у мій сон, зміюко крилатий? – уві сні нашорошилась Анна. – Ти хто такий?

– Хіба по мені не видно? Я – Змій Горинич. Таким уже тисячу літ є і сподіваюсь, ще буду стільки ж – поки Русь стоятиме.

– Що ти Змій Горинич – по тобі бачу. Я питаю, хто ти такий? Дух Русі? Її таємна язичницька сила?

– Поки буде Русь – доти буду і я! – гордовито вигукнув він. – Бо як же Русь буде без мене, Змія Горинича? Без Кощія, котрий безсмертний, без відьом і Вія, без Вовкулаки і Водяника, без Скарбника, без Куця і Упиря, без Чарівника й без Чугайстра? А найперше – без мене, крилатого Змія Горинича? Як же Русь може бути без них? А вона є. Бо й ми завжди були, є і завжди будемо – як передання Русі, які ніколи не вичерпувались і ніколи не скінчаться.

– Ти зело мудрий.

– Бо в мене голова не одна. Коли три, а коли й більше. І всі вони – зело мудрі. А ще у мене крила летючі… Отож збирайся!

– Ти знову за своє? Не даєш спокою навіть уві сні.

– Я прилетів за тобою, дочко Ярослава Мудрого. Тепер ти удова і вже вільна. Я за тобою прилетів з Русі. Уві сні, щоби мене тут ніхто не бачив. Можеш повертатися на Русь свою. Я в пазурах оцих мідних під крилами широкими перенесу тебе до Києва. Хутчіш збирайся!

– Але я все одно королева Франції, хоч і удова. Та й син мій, Філіпп, тепер король. А я при ньому – королева-мати і регентша, поки не підросте… Ні-ні, повертай, Змію Гориничу, на Русь. А я вже тут лишуся, при синові своєму. Та й Франція вже стала і моєю Францією. Іди геть з мого сну, Змію, котрий Горинич, – нема мені на Русь вороття. Нема-ає…

І прокинулась…

У спальні блимала свічка, по кутках темних ховались «діди». І Змія Горинича ніде не було. Може, він у казку свою повернувся…

«Так воно й краще, – мовила сама до себе, і власний голос видався їй якимось не її, чужим. – Як я можу залишити Францію, коли вона вже стала моєю новою батьківщиною?»

І заплакала…

Так їй у ту мить захотілося додому, так захотілося… Хоч одним оком глянути на золотоверхий Київ – до батька-матері тілом припасти. Так захотілося, що аж серце завмирало – був би оце зараз тут Змій Горинич – полетіла би з ним хоч на край світу, на Русь її милу… Навіть у пазурах його мідних…

Пошкодувала, що прокинулася, що не послухала Змія Горинича. Він, хоч і з казки, але Русь для неї – вся казка.

Казка, яка ніколи не скінчиться…

І тихо-тихо заспівала (пісня наче сама полилася з її устоньок):

Чи я в лузі не калина була, Чи я в лузі не червона була? Взяли ж мене, поламали І в пучечки пов’язали — Така доля моя!

Співала мовою батька, що її вже почала забувати, співала, забувшись, де вона і що з нею:

Чи я в батька не дитина була, Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене заміж дали…

«І світ мені зав’язали…»

Сказання третє …А зустрілись тільки восени