I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Десь біля шинквасу сміялися дівчата. Знадвору долинав спів волинок, там вирувало свято і буяв карнавал. Чоловік за сусіднім столиком читав газету. Декілька молодиків у лицарських обладунках зайшли в кав’ярню і всілися за столиком поруч. На якусь мить мені здалося, що від моєї відповіді залежить, чи взагалі існувати цьому світові чи ні?

Відчуття здалося настільки цікавим, що я, помішуючи в чашці цукор, сам собі усміхнувся: «От зараз скажу так — і весь світ перевернеться, а скажу по-іншому, і все залишиться на своїх місцях». Здається, то був опукло окреслений категоричний імператив Канта.

— Знаєте, я б не вбив... — відкусив я від бріоша великий смачний кусень.

Усе лишилося на своїх місцях. Сміялися дівчата, грали волинщики, офіціант приймав у лицарів замовлення. Зі світом нічого не сталося.

— Навіть коли б то був сам Сатана? — прискіпливо подивився на мене Мак-Лох.

— Так.

— А чому, чому б ви його не вбили? — шрам на його чолі налився кров’ю, ставши багряним. Здається, у старого різко підскочив тиск.

— Розумієте, — повільно протягнув, не припиняючи жувати, — коли Сатана може з’являтися в людській подобі, то де гарантія, що він знаходиться саме в тій людині, яку ти хочеш убити? Може, він сидить саме в тобі, напоумлюючи вбити людину навпроти?

— То краще, щоб Сатана вбив тебе?

— Довколишній світ є віддзеркаленням нашої душі. Отож, коли в нас у душі чорно — то і весь світ навколо здається чорним. Коли ми бачимо ворога роду людського в комусь іншому, то чи не є ми самі тим ворогом?

— Отже, кажете, вбий Сатану в собі? Тобто вбий себе? Цікава постановка запитання... Слухайте, — сплеснув він раптом чорними лапами, — а чи знайшли антитезу моїй гіпотезі щодо гріховних витоків мистецтва, яку ми обговорювали вчора?

— Так, я думав над цим...

— І якого висновку дісталися?

— Протилежного. Мистецтво, таки, має божественну суть!

— Будете ласкаві пояснити ваші припущення?

— Залюбки. Отже, згідно з вашою гіпотезою, виходить, що людство має взагалі зректися мистецтва, бо воно є лише оманою, яка зводить людей з правильного шляху, породжуючи культові явища. Я правильно розумію?

— Деякою мірою, — погодився зі мною сер Джон.

— Але ви говорите про геніїв людства, чиї імена в усіх на слуху. Проте скільки митців лишаються невідомими, ба й не прагнуть слави і визнання, отримуючи насолоду виключно від самого процесу творчості, що споріднює їх з Богом? От вам і відповідь: бажання слави і визнання — від лукавого. Сама ж творчість — має божественну суть!

— Прекрасна відповідь, — зааплодувала мені мавпа. — Саме через це мені з вами цікаво спілкуватися. Рідко тепер у світі знайдеш людину, яка зберегла віру в божественну суть творчості. Зараз у мистецьких колах здебільшого переважає протилежна думка. Проте досить філософствувати, я насправді запросив вас, аби вибачитись. На жаль, не зможу сьогодні побувати на вашій прем’єрній виставі. Мушу терміново виїхати до Лондона. Треба допомогти королівській родині у вирішенні деяких справ, пов’язаних із розлученням спадкоємного принца Чарльза. Вчинімо так: коли повернуся, то запрошу вас до себе в гості на каву з лакричною настоянкою. Домовились?

— Домовились.

— У мене буде до вас одна цікава пропозиція співпраці, яку я допіру не хочу розголошувати.

— Ну от заінтригували і кидаєте на півслові. Так нечесно, — засміявся я.

— Ви й досі хочете лишитися на Заході?

— Гадаю так, але не знаю, як це правильно зробити.

— Це і стане темою нашої наступної зустрічі. Як повернусь, неодмінно дам про себе знати. А тепер маю бігти... Запишіть на мій рахунок! — кинув до офіціантки прощаючись.

Того самого дня, повертаючись ввечері додому, я зайшов подивитися на портрет Мони Лізи, що його зранку на Пікарді-плейс створив невідомий вуличний художник. Ані самого художника, ані портрета я не побачив. Натомість на асфальті лишилася сама брудна пляма. Натовп знищив шедевр.

«Колір диявола — сірий», — сумно усміхнувся я, пригадавши проказану Мак-Лохом фразу.

Глава тринадцята

І покотилися заробітчанські будні, дійсно схожі одне на одного, як ті сірі гуси в пісні Ігоря Поклада на слова Юрія Рибчинського, яку час від часу виконував на кухні Семен Лажа, готуючи сніданок.

Співати він починав десь близько дев’ятої ранку, коли я ще міцно спав.

З часом репертуар народного артиста набув нових нот, бо Цар-Підлядський позичив у водіїв автобуса декілька касет з піснями Висоцького, і крутив їх вечорами на місцевому магнітофоні.

«Что-то воздуху мнє мало, вєтєр пью, туман глотаю, чую с гібєльним восторгом, пр-р-р-ропадаю, пр-р-р-ропадаю-ю-ю-ю...» — ричав Лажа й дзеленчав каструлями.

Відтак від початку десятої я вже не спав, поринаючи у світ хитких сновидінь, очікуючи на мить, коли народний артист замкнеться в туалетній кімнаті, регулярно після сніданку справляючи велику потребу.

Зазвичай о цій порі інших моїх співмешканців удома вже не було. Цар-Підлядський, злигавшись із Микитичем, з самого ранку відправлялися на прогулянки містом, вишукуючи дешеві сейли.

Випорожнивши кишківник, Лажа зникав у своїй кімнаті, бо любив після сніданку почитати книжки Віктора Суворова про злочини комуністичного режиму. Тоді я повільно піднімався з ліжка і брів на кухню.

Після сніданку взяв за звичку відкривати у своїй кімнаті вікно, всідатися навпроти, поклавши ноги на підвіконня, і викурювати довгу, тонку сигарилу. Одну зранку, другу перед виставою, третю на ніч.

Працювати на площі біля Національної галереї починав не раніше першої-другої дня, коли вулиці вже заповнював фестивальний люд.

Працював сорок п’ять хвилин. Потім чверть години перепочинок на газоні. І так по чотири-п’ять сетів за день. Загалом за десять днів «натанцював» шістсот сімдесят два фунти. Нічого так, ге?

А тринадцятого серпня в нашому творчому колективі сталася надзвичайна подія.

Минулої неділі вся трупа театру «Золоті ворота» в повному складі була запрошена на богослужіння та святковий обід до місцевого храму Св. Андрія та Почаївської Божої Матері, що належав українській греко-католицькій громаді Единбурга.

Конфлікти почались одразу по тому, як до організаторів підійшов старий хрунь (як згодом з’ясувалося, керівник місцевого хору «Барвінок» Степан Довбня, колишній ССівець з дивізії «Галичина») і, вказавши кострубатим пальцем на Микитича, сказав, що або власноруч зарубає цього москаля сокирою, або його цивілізовано виведуть із храму, бо кацапська скотина, тільки переступивши святий поріг, заспівала мовою московитських попів «Богородіце Дєво, радуйся!» аби, бач, перевірити тут акустику.

«Такої наруги я стерпіти не можу!