I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Нараз йому здалося, ніби срібляста блискавка майнула повз скроню. Він відчув легкий дотик до рукава парадного мундира і побачив, як по дорогій вовняній тканині розпливається гидка срібляста жижа.

— Клята чайка, — капітан подивився в небо, відшукуючи в ньому птаха, який зіпсував вилогу його парадного мундира, але небо було чисте.

Жодна хмара не затуляла блакитної високості. Яскраве сонячне проміння засліпило капітана і в його очах застрибали чорні цятки.

Він дрібно-дрібно закліпав повіками і знову подивився на вилогу.

Жижа розтеклася по мундиру неохайним трикутником. Серед неперетравленої луски, що надавала екскрементам сріблястого кольору, блимало жовтуватим бурштином риб’яче око.

«Фу, яка гидота», — поморщив носа капітан і був поліз у кишеню по хустку, але враз закляк. Око, так йому принаймні здалося, було живе. Зазирнувши в чорну цяточку зіниці, він побачив там спершу себе, а потім якась невидима сила почала затягувати його в ту чорну глибінь, немов у гігантську вирву.

За хвилину до початку сорок дев’ятого Единбурзького фестивалю командира почесної варти королівських бомбардирів Вільяма Болтона, який ось уже сім років поспіль здійснював сигнальний постріл з гармати, закрутило дзиґою і він почав зникати у власному рукаві.

Спершу зникла голова, потім — плечі, потім — тулуб, ноги і навіть начищені армійські черевики. За лічені секунди на тому місці, де тільки-но стояв капітан, лишилася мокра пляма пташиного посліду, поруч з якою сиділа білосніжна морська чайка.

Але стрій королівських бомбардирів не бачив ніякої чайки. Офіцери здивовано й трохи налякано мовчки спостерігали за тим, як їхній командир, закрутившись дзиґою, на місці впав і забився в конвульсіях, вигинаючись тілом на кам’яних плитах, що пам’ятали кроки Марії Стюарт.

— Лікаря, терміново викликайте лікаря, — схопився лейтенант Гендріксон.

Але Вінстон Болтон не був би собою, якби не виконав до кінця покладений на нього Її Величністю та народом Британії обов’язок.

Розриваючи на шмаття густу імлу галюцинацій, з останніх сил капітан звівся на ноги.

Біла чайка, підлетівши до гармати, ухопилася дзьобом за мотузку, щосили смикнувши її до себе. Зачувся гучний постріл і на якусь мить усе затягнув білий дим. Коли він розвіявся, чайка вже ширяла в безхмарному небі, оглядаючи з високості старовинне місто, вулицями якого, зрушивши з місця, потекла строката людська ріка.

Спершу Принцес-стрит була порожньою. Проїжджу частину відгородили від тротуару металевими парканчиками, уздовж яких тулився люд, пильно вглядаючись у той бік, звідки мала з’явитися королівська карета, виїхавши з воріт замку Голіруд.

Її Величність королева Єлизавета разом зі своїм чоловіком Філіпом, герцогом Единбурзьким, не змогли особисто прибути на свято через сімейні негаразди, пов’язані з розлученням принца Чарльза зі своєю ще нинішньою дружиною принцесою Діаною.

Королівську родину на цьому святі представляв лорд-канцлер, охоронець королівської печатки. Саме він сидів у кареті, запряженій двійком білих коней.

Перед каретою, відкриваючи ходу, марширував оркестр королівської гвардії. Оркестранти були вдягнені в чорні кітелі, облямовані червоними торочками з еполетами, штани з білими лампасами, чорні капелюхи з неширокими крисами, на яких сяяли велетенські сріблясті кокарди. У золотих інструментах переливалося серпневе сонце і народ вітав лорда-канцлера радісними вигуками.

Карета сунула в супроводі кортежу гвардійців на велетенських гнідих конях. Відразу за нею виступали нескінченні оркестри шотландських волинщиків та барабанщиків. Кожен оркестр у власному тартані під власну мелодію — видовище вкрай яскраве. Волохаті ноги, гострі колінки, кілти, берети, пілотки, руді бороди, хутряні шапки, картаті стрічки, брелоки, запонки, шпильки для краваток, защепи для спідниць, пряжки, ґудзики, кілограми сяючої біжутерії, а головне — волинки, які просто розривали повітря своїм пронизливим вищанням, вправно покладеним на барабанний бій.

Після оркестрів на Принцес-стрит з’явилася перша карнавальна платформа від району Лотейн, уквітчана живими квітами, що утворювали велетенське серце.

За нею на бутафорському кораблі «Ластівка» рухалися докери Портобело. Перебравшись у піратів, вони цмулили ром з пляшок, матюкалися, лякали натовп холостими пострілами з рушниць та розмахували кривими шаблями.

Міщани зі спального району Корсторфіл влаштували на своїй платформі маленький Геловін. Прикинувшись злобними відьмаками, катували голову місцевої районної управи (самоіронічно, ге?).

А ось дурдом з Геріот-Вотт Юніверсіті — цілих три платформи. Студенти в гамівних сорочках, пускають слину, вдаючи даунів. Друга платформа — замальовки з Діснейових мультфільмів. Платформа для викладачів комфортабельніша. Професорський склад удає із себе стародавніх греків на галерах.

А ось пролетарі з Кірклістона — робітники текстильних та нафтопереробних підприємств у вигляді персонажів казки «Білосніжка та семеро гномів».

Потім булочники з Вест-Енда в костюмах часів Марії Медічі, потім броварі з Ньюгевена у вигляді героїв казки про трьох поросят.

Платформи займають приблизно третину святкової ходи. Пропливають у повітрі якісь бульдоги, вибухають ракети, браві пожежники бризкають у натовп водою, хтось жбурляє листівки та цукерки з наркотою, хтось, не ховаючись, злягається прямо на платформах.

Аж ось, нарешті, відкриваються загати металевих огорож, поліціянти, що допіру охороняли спокій офіційної процесії, розчиняються в натовпі. Люд, вражений офіційною ходою, вивалює на проїжджу частину і починається найцікавіше — фріндж-програма, де можливо все.

Найбільше тут, звісно, усілякої чортівні.

Банківські клерки, працівники супермаркетів, офісний планктон, державні службовці, бухгалтери, мийники автомобілів, пролетарі та інша наволоч, приречена все життя пахати на дядю, вбрана в костюми дрібної погані (дешеві гумові маски, хвости, рукавички з кігтями, чорні накидки тощо).

Щаблем вище йдуть дрібні власники — крамарі, фермери, хазяї готелів, пабів, автомайстерень, недорогих ресторанів, бензозаправок. У їхніх костюмах зустрічаємо середньовічні мотиви: герольди, арбалетники, лучники та легка піхота. Рідше трапляється образ відьми чи чорнокнижника.

Далі йдуть особи класом хай левелу. Власники великих універмагів, фабрик, латифундій, газет, дипломати, чиновники вищих рангів, парламентарі, судді та прокурори. Ці люблять дорогі костюми-доміно або образи рудих чортів у вогнистих перуках. Трапляються серед них римські центуріони та магістри лицарських орденів — розенкрейцери, тамплієри, тевтони, мальтійці. Найартистичніші особи з цього кодла обирають образи героїв комедії дель-арте — П’єро, Коломбіна, Арлекін, Полішинель, Колальто. Їхні статки дозволяють придбати або взяти в оренду оригінальні венеційські костюми вартістю у двісті, а то й триста фунтів на день.

І, нарешті, найвищі істоти в карнавальній ієрархії. Янголи та демони, яким у цей карнавальний день дозволено безпосередньо контактувати з людьми, виключаючи посередників.

— Гей, дива, дива, — вигукує демон, — цей народ вірить тільки в дива, то ми влаштуємо їм диво. Ось дивіться, у мене в руках «Пепсі-кола» та гамбургер. Зараз благословлю їх і дванадцять тисяч людей наситяться...

Помічники демона починають роздавати людям шарову їжу та