I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
— Не смітіть на вулицях. Тримайте вашу душу й оселю в чистоті, — шепоче білий янгол, походжаючи серед натовпу з живою маргариткою у руках. Але його мало хто чує.
— Гей, дива, дива, — гукає інший демон. — Народ цей вірить у дива, то буде йому диво. Ось зараз здіймусь у небо і повернусь на землю. І помацаєте мене руками, аби пересвідчитись у тому, що до моїх крил не прив’язано жодних прозорих мотузочок.
Знявся в небо чорний демон і вже звідти закликає: «Купуйте квитки на унікальне шоу Девіда Копперфілда. Хто купує два квитки і більше, автоматично бере участь у розіграші десяти великих телевізорів від компанії „Соні“, яка є спонсором нашого шоу».
І приземлився другий демон, і мацали його руками і, впевнившись у тому, що не мав він ані прив’язаних до тіла мотузок, ані прозорих ланцюгів, і купували квитки на шоу Девіда Копперфілда, і отримували корінці лотереї.
— Не вірте маніпуляторам-ілюзіоністам, що забирають ваш час, а з часом заберуть і душу. Займіться творчістю, спортом, розвитком власної особистості, приділіть увагу близьким, — шепоче білий янгол, походжаючи між тими, хто вірить у магічні дива, але люди не чують його.
— Гей, дива, — гукає щосили третій демон, — народ цей вірить у дива, то буде йому диво. Сказано бо: «Прилиньте до мене всі жебраки і враз зроблю вас багатими». Бачите, у руках моїх баночки з біодобавками. Це унікальні ліки, які роблять людину безсмертною. Хіба безсмертя не варте тридцяти фунтів? Саме стільки коштує кожна баночка, а в ній — тридцять пігулок. Витрачаючи лише фунт на день, ви житимете вічно. Мережевий маркетинг — ваша перепустка у безсмертя. Будуйте піраміди, залучайте друзів, ставайте багатими та безсмертними. Той, хто придбає одразу чотири баночки, отримає в подарунок значок і почесне звання менеджера з безсмертя. Тож мерщій додому, позичте в сусідів сто двадцять фунтів, прийдіть до мене і придбайте собі життя вічне.
— Не вірте тим, хто обіцяє вам багатство та вічну молодість, вовки бо в овечих шкурах, — шепоче третій янгол, але яскравий фестивальний натовп тягне з кишень останні гроші, аби купити собі побільше баночок з чудодійними пігулками.
Демони кричать, янголи шепочуть, і голоси їхні потопають у строкатому ярмарку людського марнославства.
Глава дванадцята
Велика чорна горила підібралася до мене нечутно, коли я, стоячи навшпиньках, спостерігав, як чувак, вбравшися у костюм демона, пропонував натовпу «життя вічне».
— Мені дуже сподобався ваш перформанс. То що — бойовий гопак?
Я озирнувся. Два сірих ока прискіпливо дивилися просто на мене.
— Містере Джон!?
Горила залилася глухим сміхом, вхопила себе за підборіддя і смикнула догори. Я не помилився. Під кошлатою машкарою ховався мій добрий знайомий сер Джонатан Мак-Лох.
— Ну, от я вас і знайшов, — промовив він, весело кліпаючи рудими поросячими віями й поправляючи трохи розкуйовджену сиву борідку. — Як вам мій костюм?
— Клас-с-с-с!
— Справжня шкура горили, яку привезли на початку дев’ятнадцятого століття з Африки, аби демонструвати у місцевому зоопарку. Коли мавпа померла, особисто сер Чарльз Дарвін виготовив з неї опудало, прилаштувавши шкіру так, щоб її можна було знімати з манекена для реставрації. До речі, ви могли бачити це опудало під час нашої першої зустрічі в пабі «Чортополох». З часом шкура трохи всохла і тепер ідеально підходить під мій розмір. Може, підемо кудись вип’ємо кави? Знаю, ви ще хочете сьогодні попрацювати, але я вас довго не затримаю.
Ми сидимо у віденській кав’ярні, стіни якої рясніють портретами австрійців, серед яких, окрім Франца-Фердинанда, імператриці Сісі, Моцарта, Зигмунда Фрейда, я зі здивуванням упізнав і маленького Адольфа Шикльгрубера з мамою.
Щойно ми всілися за вільний столик, до нас підбігла метка, симпатична офіціантка в коротенькій спідничці. Я замовив собі суничний чай з вершками та бріош з яблуками, а мавпа з обличчям сера Джона — гаряче молоко та тістечко з вишнями.
— Ви не п’єте кави? — спитав він.
— Коли працюю, намагаюся не пити. Кава сушить.
— Це правильно. Здорове тіло — великий скарб. Проте, користуючись нагодою, я хочу запросити вас до себе в гості на каву і лакричну настоянку. Ви пили колись лакричну настоянку по-единбурзьки?
— Ніколи.
— О, то я вас із задоволенням пригощу. Як вам перші враження від карнавалу?
— Ніколи в житті не опинявся серед подібного некерованого натовпу. Першотравневі демонстрації, на які в глибокому дитинстві водив мене дід, не зараховуються. Тут ти наче перестаєш існувати як особистість, стаєш частиною якоїсь іншої субстанції.
— Натовп — улюблене творіння нечистого!
— Як ви сказали?
— У натовпі всі стають сірими, а сірий — його улюблений колір.
— Щось не побачив я жодної сірості в цій карнавальній ході.
— Не кажу про зовнішній антураж, а маю на увазі його внутрішню суть. Завдяки карнавалу переважна більшість людей мріє втекти від тої сірості, якою сповнені їхні будні. Розваги, алкоголь, наркотики — ланки одного ланцюжка, спроба вирватися з обіймів сірості, яка насправді і є повсякчасною екзистенційною константою. А ще важка праця, біль, зради, спаплюжені мрії...
Мавпа потяглася до моєї золотавої гуцульської сокирки, обережно поцікавившися:
— Справжня?
— Сувенірна. Проте коли її вигострити, може стати небезпечною зброєю у вправних руках.
— А скажіть, чи справді в Україні відроджується мистецтво бойового гопака?
— Щось не бачив загального захоплення. Десь у Львові є гурт ентузіастів, але я сам навчився деяким прийомам.
— А ви... ви коли-небудь вбивали людину? — пильно зазирнув мені в очі Мак-Лох.
— Ні, містере Джон, — усміхнувся я, — ніколи.
— Тоді як ви граєте Раскольнікова?
— Я ж актор.
— Розумію, розумію, — відкинулася мавпа на спинку стільця. — Але ж ви часто проживали момент убивства старої лихварки? Думали про себе: чи зміг би я?
— Так, це було не один раз.
— І що ж ви собі відповіли?
— Я б не зміг убити людину.
— Добре, тоді поставимо запитання інакше, якби, приміром, ви знали, що в певній людській подобі перед вами постав сам Сатана? Змогли б зарубати його сокирою?
— Цікаве запитання. Треба подумати... — я вилив у чай вершки.
— Подумайте,