Стара холера - Володимир Лис
Звісно, в тому секторі їхнього ринку, де Ліза торгувала, було багато інших крамничок, кіосків, яток. З жінками й дівчатами (переважно дівчатами) Ліза спілкувалася. Час від часу вона заходила, а вони заглядали до неї. І раптом перестали заглядати. Вона старалася в робочі години сидіти у своїй крамничці – раптом хтось прийде по квіти? У кого весілля, хрестини, ювілей чи просто побачення. Кому заманулося мати вдома ще один вазончик. Подарувати квіти, хоча б з нагоди примирення з кимось чи просто гарного настрою.
А тут Ліза помітила (чи їй здалося), що сусідки в останні дні аж надто дружно перестали заходити. Коли в суботу ті нахаби в черговий раз навалом вигребли в неї весь пахучий і квітучий товар, Ліза замкнула крамничку й побігла до сусідки по ряду, Лесі, котра продавала посуд.
Між ними відбувся діалог, в якому Ліза потім довго шукала підтекст.
Ліза:
– Привіт, подруго, як справи?
Леся:
– Ліпше всіх. А в тебе?
– У мене ще ліпшіше. Ти помітила, що в мене з’явилися хвеноменальні покупці?
– Ну?
– Що «ну»? Щодень купують усі квіти. Одні й ті самі телепні.
– То й радій. Маєш прибуток.
– Тебе це не дивує?
– А чого б мало дивувати? Купують то й купують.
– І відразу всі…
– Якби у мене хто відразу купив ці чортові горщики й каструлі, я б тільки пораділа.
По паузі Леся:
– Що, справді купують? Всі квіти?
– Не віриш? Піди глянь. Як казав мій учитель, одна торрічеллієва пустота.
– Хтось у тебе закохався чи що?
– Я не знаю, – збрехала Ліза.
– Так, Лізок… Спитай, може, їм мої горщики або миски треба…
Ліза запідозрила: Леся щось знає. Щось знає. Про неї і тих загадкових покупців. А може, й про Макса. Звідки? А може, їй наказали не дивуватися? Мовчати й не дивуватися. Не сунути свого носа куди не слід.
– Бувай, подруго, – сказала Ліза.
– Бувай.
– Ти щось знаєш?
– Що?
– Про мене.
– Знаю. В тебе з’явився чувак. Уже пару місяців як ходить. Довготелесий і худющий. Тичка тичкою. Горщики й чашки можна вішати, як руки розставить. Щаслива ти, Лізко, от і дурієш… Чи в тебе є вже хтось інший?
– Все, – сказала Ліза. – Чао-какао.
І пішла. А що «все»? Більше не зайде? На весілля зі Степаном не покличе Леську?
«Швидше б кінчилася ця комедія», – подумала Ліза.
У понеділок вранці вона відчула, що їй не хочеться виходити з дому. Може вона хоч один вихідний повалятися в ліжку?
Але через півгодини настрій у Лізи круто змінився. Їй захотілося, навпаки, вийти кудись. Їй захотілося… Захо… тілося… Перевірити, чи десь не чекає той… Інший чувак, як сказала б Леська… Вона… вона стала потроху наводити марафет, а далі й збиратися… Ну пройдеться, проїдеться до центру, на Хрещатик чи Володимирську… Чи й на Банкову… Біля якої, певне, знову мітинги… Щось побачить… Може, й купить щось… Хоча б вип’є кави… З кимось чи сама. У неї є цілих зайвих п’ятсот гривень. «Моя премія за доблесну працю», – посміхнулася Ліза. І вона таки вийшла і пошпацірувала до метро.
І почула знайомий голос:
– Щось ви довго спите, принцесо…
Звісно, то промовляв з-за відчинених дверцят свого джипа він. Той, той самий. Липкий страх враз огорнув Лізу. Все похололо і затерп живіт. На додачу й ноги. Але це… Це був приємний страх. Як у дитинстві – страх-дражнилка.
Вона пішла далі, не повертаючи голови.
– А привітатися? Доброго ранку, Лізо. Чи вже й день?
Ліза спинилася. Глянула в той бік. Звісно ж, біля неї їхав його джип з відчиненими дверцятами. Як тиждень тому. І їхатиме далі, зрозуміла Ліза. І йому плювати з високої каланчі, що хтось там роздратовано сигналить ззаду.
– Ну, доброго дня, – сказала Ліза.
– Тепер інша справа, – сказав Макс. – Тепер ви чемна дівчинка. Може, чемна дівчинка сяде поруч з дядьком Максом? Який простовбичив дві години, чекаючи вашого виходу… У робочий час…
«Дві години!» – серце у Лізи ледь не вистрибнуло.
– Нам не по дорозі, – сказала Ліза.
– У мене інша думка, – заперечив Макс. – То сядете?
– Не маю бажання.
– Ви ж уже переконалися, що я не викрадатиму. Можете подзвонити подрузі чи ще комусь. Назвіть ім’я й прізвище, щоб знали, якщо вас оголосять у всеукраїнський розшук…
Він явно кепкував. Нахабнішав на очах. Ліза спинилася. Спинився і він.
– Можете мене викрадати, – сказала Ліза. – Ви все можете. Але я вас поки що попрошу про одне – перестаньте знущатися.
– Я знущаюся? – Лізі здалося, що його здивування непідробне. – З вас? Чим?
– Чим? Навіщо ви купуєте щодень всі квіти?
– Я купую?..
– Не ви, так ваші гевали, – сказала Ліза, хоч хлопці, які забирали квіти, були зовсім не гевалами.
– Добре, – сказав він. – Даю слово. Віднині жодної квіточки. Навіть півквітки. Тепер сядете?
– Ні, – сказала Ліза, але зовсім не сердито, і за це розсердилася на себе.
– Що ж, бувайте, – сказав Макс. – До зустрічі, дика гордячко.
Зачинив двері й поїхав. Рвонув з місця! Здимів. Серце в Лізи раптом заспівало. Господи, що ж це таке? У неї противно тремтять коліна і руки, але вона… Вона отримала перемогу. Над собою і… Тут Ліза розуміє – і над ним також. Над цим нахабним мажором. Тепер він дасть їй нарешті спокій. Перестане купувати квіти. Не буде прибутку й премії, які звалилися на неї?.. Ну й нехай. Якось проживе без них. У неї є її коханий.
Степан. Степашко. Степашечко. Степанурчик.
Зараз вона набере його номер (в нього урок? то й що?) і розкаже про свою перемогу і свободу. Обоє порадіють.
І тут Ліза почула чийсь голос. Доволі приємний (чого там) голос: «До зустрічі, дика гордячко». Цей так не дасть їй спокою, не залишить, не перестане переслідувати.
«Що ж мені робити?» – подумала Ліза і вирішила, що нічого не треба робити. Якось саме вирішиться. Розсмокчеться. Зникне. А вона проведе сьогоднішній день, як їй хочеться. А тут хочеться радіти. Головне, й надалі тримати марку. Ну, це вона, виявляється, вміє.
Ліза побродила по бутиках. І приєдналася до якогось мітингу. І щось навіть крикнула. Ліза викликала на Хрещатик ще одну подругу – Славцю – й шиконула з нею в кафешці (чи
