Стара холера - Володимир Лис

Грубістю на свою адресу вона щось гасила. А що? Тоді, в четвер, вона посиділа, покавувала трохи з Іркою, з якою то сварилася, то мирилася, але якій найбільше могла вилити душу, як Ірка – їй. Подруга встигла вже збігати на півроку заміж, тепер крутила з кимось роман, йшлося ніби ще до одного заміжжя, про що Ірка й розповіла їй. Але дивна річ: Ліза не змогла розказати подрузі про Макса, про свою придибенцію з ним. Іра знала про Степашка, Ліза навіть познайомила їх… Іра порадила знайти соліднішого й серйознішого жениха, раз уже припекло поставити штамп у паспорті. А от про Макса розповісти не змогла. Ще колись розкаже, разом посміються.

Тоді вона ще не знала, що в п’ятницю Максим заявиться до крамнички власною персоною. Але щось наче підозрювала.

Чи бажала цього?

Бажала, Лізо. Не бажала, Лізо. Вона співставляла ці вислови, потім розсипала їх. І виходило, що не хоче навіть собі зізнатися в чомусь такому, в чому зізнаватися гріх. Може, й не гріх, але близько до цього. До чогось такого, що поза її волею. Що керує нею.

У п’ятницю Ліза тільки-тільки закінчила розмову зі Степаном, який повідомив, що дістався благополучно, він уже писав батькам, а тепер розповів, яка в нього є прекрасна дівчина Ліза, і як вони цьому зраділи й хочуть побачити майбутню невістку. Ліза скривилася на слово «невістка», але передала велике вітання. Вони ще трохи побалакали, і після традиційного «цьом-цьом» і вимкнення стільничка Ліза побачила, як до крамнички заходить Макс.

«Добре, що не хвилиною раніше», – встигла подумати.

– Ну от я й потрапляю в царство квітів, – сказав Макс після привітання.

Ліза вчетверте побачила його, але вперше відчула, що хвилюється. Не дратується, як ті рази, а хвилюється. Цього ще бракувало!

– Тільки не кажіть, що хочете купити квіти, – вимовила дівчина, щосили гасячи зрадницьке тремтіння голосу.

– Не скажу, бо боюся це сказати. Ваше ставлення до мене – це така пташка, яка в будь-який момент може сполохатися і злетіти. От я й боюся її сполохати.

«Ну, це ж може бути правдою», – подумала Ліза.

Того надвечір’я, яке огортало вулицю перед ринком і все місто, Ліза почула, що прийшов, аби просити, щоб наступного понеділка вона сплатила данину.

– Данину?

– Так. Сподіваюся, ви не забули, що дали згоду на обід.

– Не забула. А обід має бути саме цього понеділка?

– Обід буває кожного дня, а наш із вами чекає наступного понеділка. Дуже чекає.

– Пізніше не можна? – спитала Ліза й затамувала подих, мовби попросив лікар.

Максим сказав, що ні, пізніше не можна. Бо він і так ледве дочекався цієї п’ятниці. Розуміє, що це майже вчинок самогубця, бо позбавляє себе можливості надалі бачити її, Лізу. Проте й мучитися не здатен.

– Ви, звичайно, не вірите жодному моєму слову, але це так. Я десь читав, що хтось там писав: якщо треба вибирати, хто більше любить, то нехай більше люблячим буду я… А в нас із вами я маю тільки іншу розкіш…

– Ви гарно говорите, – поспішно перебила Ліза, наче боялася почути щось зайве, саме тепер зайве.

– Ні, не гарно. То в понеділок я приїду за вами?

– Я дала слово, – сказала Ліза. – О котрій?

– Ну, скажімо, о третій. Якраз закінчиться в інших обідній час, а в нас розпочнеться. Згода?

– Добре, – сказала Ліза. – О третій я вийду на вулицю.

– Себто ви вже мене проганяєте…

– Чому ж? Ви умовний покупець.

– І умовний покупець може купити для вас букет у вашій крамниці?

– Навіщо? Ви й так купили в мене сотні букетів.

– Але цей особливий. Дозвольте? Всього лиш букет…

І Ліза дозволила. Максим вибрав троянди, про які Ліза казала, що вони з підсвіткою. Справді, по блідо-рожевих квітах проходили прожилки-промені, які, розширюючись до країв пелюсток, створювали ілюзію підсвічення. Наче за ними стояв невидимий прожектор (краще свічка), вміло підсвічував пелюстки, а відтак і всю квітку. Ці квіти Ліза дуже любила. Вона якось сказала про це Степашкові й отримала в подарунок букета. Степан ще двічі купував такі – майже найдорожчі – троянди. Дорожчими були тільки великі розкішні яскраво-червоні. Ліза насварилася за це на коханого, сказала, що він може купувати й простіші, але їй було приємно.

Тепер її улюблені троянди подарував інший хлопець. Ще й який. Притому вибрав сам. Звідки він міг знати, що їй найбільше подобається? Вгадав? Виходило, що якось вгадав, якимось шостим чи десятим чуттям відчув.

Ліза на мить зашарілася, приймаючи квіти.

Може, він це не помітив?

А як помітив, то що?

Вона ґречно й трохи іронічно подякувала. Хотіла сказати, що це її улюблені троянди, але стрималася. Обійдеться. Переживе.

Він сказав:

– Може, я підвезу вас додому? У вас же закінчується робочий день…

Ліза була за півкроку, щоб погодитися, але знову себе пересилила.

– Дякую. У мене ще є справи.

– Гаразд, воля ваша. Тоді до зустрічі в понеділок?

– Що ж, до зустрічі.

Він ледь-ледь, кінчиками своїх, видно, дужих пальців торкнувся Лізиних. Струм пробіг не лише рукою, а й усім тілом Лізи.

Він вийшов, а Ліза на хвилинку чи й дві занурила обличчя в подарованого букета. Господи, що ж це діється…

Ледве нежданий гість від’їхав, як примчалася Леся.

– У тебе з’явився клієнт на такій потрясній тачці…

Обвела поглядом крамничку. А тоді поглянула на букета, якого Ліза все ще тримала в руках.

– Він?

– Що він? – Ліза вдала, що не розуміє.

– Не прикидайся, подруго, – сказала Леся. – Той, що купував усі твої квіти?

– Ну, він…

Леся крутнулася на підборах. Глянула очима, в яких було і здивування, ні, справжній подив, і захоплення, і неприхована заздрість. Клацнула пальцями.

– По-моєму, подруго, ти зірвала величезний куш у цій паскудній штуці, яка називається життям…

– Ще не зірвала…

– Не прибіднюйся. Може, підкажеш, як це робиться? На який гачок ловлять чуваків з крутими тачками, що заради таких, як ти, згодні купувати цілі магазини квітів?..

– Лесько, я не знаю… Я нічого не знаю, – сказала Ліза. – У мене є наречений.

Леся присвиснула. Знову крутнулася. Торкнулася рукою щойно подарованого Максимом букета.

– Степашко, як ти його називаєш… Не сміши, подруго… Все… Тримайся за цю кадру, як воша за кожуха. З тебе могорич і три пончики… Я побігла. Може, ще сьогодні хто купить якогось горщика чи паршиву каструльку. Чао-какао, фартова подруго. – Леся спинилася на порозі. Спитала: – Хто він?

– Я не знаю, – сказала Ліза.