Стара холера - Володимир Лис

– Ану марш додому, до свого старого нечупари! – Єва взяла віника й прогнала кішку з хати. Та слідом з печі зістрибнув її котисько. І до дверей. Занявкав.

– Чого кричиш, як недорізаний? – Єва по-справжньому сердилася. – За свею кошаницею хочеш? А ни пущу, сиди вдома. Отак-о.

Кіт ображено відвернувся. Чмихнув.

– Отак-о, – повторила Єва.

Все ж випустила кота в сіни.

А що їй робити, як не лягати спати? Але вночі Єві не спалося. Майже цілісіньку ніч. За вікном стогнав вітер, і під вікном явно хтось ходив. Нехай. Що в неї красти? Якоїсь миті їй вчувалося за вікном котяче нявчання. Плач. Тоже нехай. Нема чого чужим котам, а тим більше кішкам, попід вікнами волочитися.

А може, то вона сама там за вікном на холоді? Може, то проситься впустити її неприкаяна душа? Кішка-душа.

«А хай тобі», – подумала Єва.

Встала. Спершу до хати з сіней зайшов неїн кіт. Знов нявкнув. Холодною шерстю потерся об Євину ногу. Єва відчинила сінешні двері. Покликала:

– Киць-киць.

Залетів до сіней холодний вітрисько, шарпнув за сорочку. А кішки того одоробла нема.

– А хай тобі, – вимовила Єва вголос.

Сердилася сама на себе за таку дурницю. Стояла на холоді й чогось ждала.

Кішки? Свеї душі? Та ж душа при ній, хоч і не на місці.

«Ще скажи, що того старого чорта, – дужче сердилася Єва. – А нащо він тобі? Та ще й посеред ночі…»

Вона питала наче в когось іншого, чужого. Того, хто стояв там за порогом. Хто прийшов і просився впустити, щоб Єва йому все розказала. А про що вона має розказувати? Могла б Адамові, так його нема. Спало, напевне, дрихнуло старезне порохно.

Розділ 20

Єва не знала, що Адамові теж не спалося. А коли не міг заснути, сідав на ліжку, обхопивши коліна руками. Так мовби піднімав самого себе і кудись ніс. Влітку виходив з хати, сідав на лавочці – тут йому легше дихалося. Або тинявся по маленькому городцю, прикидав, що де посадить на другу весну. Більшу частину городу ще колись, коли та хатина стояла пусткою, забрала собі Патичиха. Йому ж Катруся з того городу приносила і свіжі огірки, і заквашені, і помідори, кабачки, бульбу й навіть моркву.

– Хіба я заєць? – казав тоді Адам.

– Зайчик-побігайчик, – усміхалася Катруся.

Якщо подумати, доброю вона була, Катруся.

Мала гріх, та його замолював перед Богом, проказавши перед тим «Отче наш», Адам.

Він і після неїних гріхів любив Катрусю.

І вона йому гріха приписувала. Великого гріха. Він тоді неї простив і помирився. Федотові, звісно, нічого не сказав, хоч мав би сказати, бо знав: ховати чужий гріх ще тяжче, ніж носити свій. Ніби по шматку, по маленькому його відщипувати й собі забирати. Ходив Адам до сусідів і на гостини, і так часом забігав – поговорити, розказати про те, як сьогодні паслися корівки. А то й Федот сам приходив – пішли, сусіде, по чарочці бахнемо, а Катя якраз вареників наварила. Або бульби насмажила з цибулькою та салом. Мовляв, посидимо, самому невдобно, а при тобі Катя не сваритиметься за стограмчика. Пішли?

При тих заходеньках став помічати Адам, що Катруся почала марніти. Хтось поступово стирав рум’янець зі щік. Згасав погляд, ще донедавна веселий, сміхотливий, сонячний. Менше жартувала. На очах тихішала і ставала мовби зовсім іншою Катрусею. Не Котенятком, а постарілою смутною кішкою. Спершу думав Адам, чи, бува, Федот дізнався, що Катруся без нього грішила, то дорікає, а то й, не доведи Господи, б’є. Але ж ні, Федот, він бачив, ставиться до своєї жінки ще ліпше, ніж раніше.

Того вечора, як прийшов Адам з роботи – вічного пастухування, – Федот до хати. Не кликати на вечерю, як то бувало, а з кишені блєщину дістав. На стіл поставив.

– Вип’ємо, сусіде, найди якусь закусь. Дай щось на зуба покласти, бо мушу чарчину перекинути. Муторно на душі, якби міг – світ би перевернув.

«Чого б то, – подумав Адам. – Мо’ з Катрусею щось сталося чи з дітьми?»

Коли вже випили, чимось там сзакусили, Федот по столу тукнув.

– Чого то так, Адаме, на світі стається? Живе людина, гинчих од болячок рятує, а тут на тобі…

– Що сталося, Федоте?

– Сталося, сталося, сусіде.

І після того як налив собі й Адаму по другій чарці та випив, а тоді сам і третю перехилив, вимовив, тяжко добуваючи слова:

– То ж у меї Каті та зараза. Рак, або, як покійна мама казали, пістряк. Ото у больниці районній була. І до Луцька ми їздили. Кладуть в обласну, ту, що по раку. Як там неї… Завтра рано повезу.

Адам похолов, та взяв себе в руки.

– Вилікують, – сказав Адам. – От побачиш – вилікують. Ще не раз співатиме твоя Катруся.

«І моя», – подумав.

Вірив у те, що казав. Інакше й не могло бути. Інакше було б несправедливо.

Того вечора він зовсім не сп’янів. І відчув, що не засне. Як пішов Федот, сидів і хитався на лавці. Хить-хить. Ніби колихав чи то самого себе, чи Катрусю. А може, обох. Як же то так сталося? Звідки взялася та болячка? Невже із гріха цієї жінки, котру любив навіть вельми грішну? Болячка, од якої нема рятунку…

І вона того вечора з’явилася. Катруся. Як Адам уже й збирався трохи передрімати. Бо ж уранці корови все їдно треба було пасти. Постала на порозі, зирнула якось так, як ніколи не дивилася. Пронизливо і жалісливо. Мов блискавку послала. І ще він подумав, що просити щось прийшла Катруся. Не помилився.

– Я бачу, ти тоже не спиш, світиться вікно. Дай, думаю, зайду перед від’їздом. Може, вже й не побачимося.

– Що ти таке кажеш, Катрусю? – Адам вимовив з мукою. Вирвалася вона зсередини, його мука. Третьою постала у хатині.

– Сідай, – сказав. – Посидимо, раз обом не спиться.

Вона не сіла поруч. Стояла перед ним, бачив – щось таки сказати хоче. І не може. Але сказала. Видихнула. Тоже з мукою.

– Адамчику, я ж знаю, що то ти ту біду наслав… Чорт блаженний!

– Що? Що ти кажеш, Катрусю! – Адам вигукнув сам не свій. І не стримався, виказав те, що жило в ньому всі роки: