Стара холера - Володимир Лис

Катруся всміхнулася гірко-гірко. Захиталася, Адам злякався: от-от упаде. Вона не впала, тільки раптом опустилася на коліна.

– Адаме, я ж знаю, як ти мене осуджуєш за мій гріх. Ну прости, прости, Адамчику… Прости, дурню проклятий. Я ж більше вже ні з ким, крім чоловіка свого, Федота… Що ж ти простити не міг!

Вона майже вже ридала. Гарячка-пропасниця, видно було, била, витрушувала її всю. Змарнілу, розпатлану, страшну. Не схожу на себе саму.

– Я би сама Федоту призналася, так боюся, що й він не простить… З ким же я остануся така… Дітиська ж малі ще… – І по хвилі: – У мене рачище не кишку, душу з’їдає…

– Я нє… То не я… Не я… Нє…

Адам затрясся, заплакав. І став тоже на коліна перед жінкою, яку любив усе життя, яка зараз простягла до нього руки. Схожа на дерево, що просить його не рубати. А що він міг?

– Я уже давно простив… Майже одразу… Я тобі не суддя… Направду дурний, раз узявся судити…

Зойкнули майже одночасно. Потяглися одне до одного.

– Адаме!

– Катрусю!

Вони тоді вперше обнялися. Не так, як досі, коли Катруся могла жартома тернутися, а то й пригорнути, мовби на ходу. Притислися міцно, стоячи на колінах.

Адам трусить старечою головою, щоб струсити той болючий спомин. Який ніколи не загоїться, не зникне, не відійде, скільки б не просив.

Але він мусить ще раз пережити ту останню їхню зустріч. Коли його Катруся вернулася додому. Вмирати. Адам пару разів за ті місяці збирався поїхати до Луцька в ту лікарню, де вона лежала. Та так і не зібрався. Боявся. І не знав, як до того міста дістатися. І лякався, що жодного слова розради не знайде, щоб помогло. Тільки Федота часто питав, як там Катруся. Мав надію, що станеться диво. Молився за те – і вдома ввечері, і вранці, і вдень на пасовиську. До церкви ходив, ставав у куточку й молився. Дива не сталося, і Адам відчував, як росте його вина. Як його самого роз’їдає страшна болячка з клешнями – саме так уявляв її Адам. Підбиралася до нього і шкірила зуби. Тягла клешні й хапала його.

Він зайшов до сусідської хати. Катя лежала на ліжку, і погляд її, здавалося, теж усох. Була геть не схожа на ту, яку він знав. І любив. Та він любив і таку, зболену. Почорнілу й худющу. Він плакав, не випускаючи сліз зі своєї середини.

Присів коло ліжка, взяв її руку у свою, бажаючи одного – щоб до нього перейшла та болячка. Перелізло рачище.

Сказала:

– А мені вже не страшно. Зовсім не страшно, Дамчику. Ти ж мене не забудеш, правда?.. Шкода, що діти не виросли. Та вже якось Федот доведе до пуття. Прости, що я таке на тебе наговорила… Хіба ти міг бути винним… Блаженний мій…

– Нічого, нічого…

Адама затрусили ті слова, які вона сказала потім, із вимученою усмішкою. Наче та усмішка з вікна прийшла, разом із сонячним променем, що до хати заглянув.

– Ти, Адамчику, доки житимеш, принось мені на могилу бузок. Принось, він мене грітиме. Коли ти дарував – од нього тепло йшло. Як од дитини.

– Я тобі ще не раз у цюю хату принесу, – пообіцяв Адам, певен, що так і буде.

Не приніс. Бо Каті, Катрусі, Котенятка вже не було, коли без біля його хатини зновика навесні запахтів.

Адам сам викопав той без біля ферми й посадив на місці свого, який вирубав, коли дізнався про Катрусину зраду. Як помирився з Катею, відчув: не може жити без бузку-безу. Порожньо без нього у дворі. Посаджений без прийнявся. І з того, що раніше ріс, молоді пагінці потяглися.

Буйний був тої весни без-бузок. Тільки, мабуть, без жодної квіточки з п’ятьма пелюстками, котрі щастя приносять, – він любив такі знаходити перед тим, як дарувати їй букет.

Потім Адам викопав два паросточки з куща під своїм вікном і посадив на могилі Катрусі. Теперка там цілий великий кущ. Хто ж його доглядатиме, коли Адама не стане? І Федота вже нема. Діти їхні давно дорослі, пороз’їжджалися по світах, на проводи хіба навідуються, та й то не щороку.

«От я й попрощався з тобою, Катрусю», – думав Адам.

Він знав, що уже не засне. І не задрімає. Що ж його робити? Запалити грубку? Ни зігріється, відчував, та й не вельми йому зимно. І тут він приречено постановив – треба йти. До Єви. Бо ж подумає про нього хтозна-що. Виходить, що втік, а хіба він хтів утікати…

Адам устав, запалив світло. Пів на четверту. Поспішно, мов на пожежу, вдягнувся. Сердився, що не може втрапити рукою до рукава куфайки. Врешті втрапив і, вже вдягнутий, ополоснув водою лице. Що б його взяти ніби як на подарунок тій общипаній Ружі, та ще й Красній? Тут він пригадав: кішка! Таки знайшла учора ввечері дорогу додому. Певно, там її жде той котисько, не те що його Єва не жде… Адам відчував: добре було б, якби ждала.

Адам узяв кицьку, котра зістрибнула з печі й терлася об його ногу, і рушив у свій похід. Уже надворі подумав, що кішка кішкою, а без подарунка невдобно. Тупцяв на місці й раптом вирішив, що ще принесе до Єви. Зайшов до хліва, запалив світло. Його штири курки, які зосталися на хазяйстві, ще сплять. Повагавшись трохи, Адам підійшов до сідала й вибрав білу з чорним комірцем коло шиї. То найліпша несучка. Тепер для них обох нестиме яйця. Потому й тих трьох забере.

Курка сердилася, мабуть, що так рано розбудив.

– Та вже пора, – мовив Адам. – Я оно не сплю, то чого тобі спати? Ти ж рання птиця. Так і сонце проспиш.

З куркою під однією пахвою і кішкою під другою Адам ішов через півсела. Туптали ще спали, оно десь тилько блимає вогник.

Певно, там дитина мала є. А може, комусь тоже не спиться. Кішка тихо замуркотіла, а от курка далі сердилася.

– Цить, – наказав Адам. – А то сьогоднє ж до супу підеш. Ци в борщ. Я ни подивлюся, що ти добра несучка.

– Ко-ко, – сказала курка. – Ко-ко-ко.

Себто: що там ти патякав! Адам подумав, що треба було кубло куряче в хліві помацати, може, є свіжі яйця.

Врешті-решт, супроводжуваний гавкотом сільських псів, яких він