На краю ненависті - Уляна Пас

Коли на територію будинку заїхав ще один автомобіль, я видихнула з полегшенням. Ян одразу поспішив зустрічати чергових гостей, тим самим даючи мені можливість видихнути. Альбіна тим часом прихопила свою валізу і поспішила займати одну з кімнат на другому поверсі. Схоже, допомагати мені вона не збиралася.  

Коли ж на кухню на усіх парах влетіла Рита, моя усмішка сягнула небес. Радісно обійнявшись, я відчула полегшення. Вслід за нею увійшов і Стас. Разом з ними приїхала ще одна пара молодих людей. Оля і Макс виявилися молодятами, і доволі милими.  

Компанія зібралася доволі велика, і чоловіки одразу ж відправилися на вулицю розпалювати вогонь для шашлику. Ми з дівчатами тим часом готували бутерброди, різні закуски та салати. На все це довелося витратити кілька годин, і коли усе було готово, я вирішила все ж таки знайти свою кімнату.  

Прихопивши рюкзак, відправилася масивними дерев’яними сходами на другий поверх. Та довелося зупинитися, коли побачила перед собою кілька дверей. Не хотілося заглядати у кожну кімнату, але і стояти ось так без діла не варіант. Саме тому вирішила спуститися вниз і запитати про це у Яна.  

Все ж таки оминати його стороною не вийде, адже ми працюємо разом. Тому потрібно набратись сил і переступити через власні амбіції.  

Налаштувавшись, я уже ступила крок на першу сходинку, коли за спиною пролунав до болю знайомий голос: 

- Аміна? 

Завмираю, а тоді натягую на обличчя усмішку й повертаюся до Яна. Тільки от усмішка моя миттєво гасне, коли бачу голий торс Золотова. Голосно ковтаю слину і як ідіотка витріщаюся на сексуальні кубики. Погляд повільно піднімається вгору і завмирає на татуюванні.  

Це ієрогліфи, їх три. Я поняття не маю, що вони означають, але на тілі Золотова здаються просто ідеальними. Чи то завдяки їх власнику? А може, я просто попливла від цієї  картинки. 

- Ти мене чуєш? - відмираю лише тоді, коли Ян робить крок у мій бік.  

Лише зараз помічаю у його руках футболку, а ще мокре волосся. Схоже, він тільки з душу, увесь такий гарно пахучий. Одразу пригадую, що сама сьогодні не в кращому вигляді, і стає ще більше ніяково. 

- Де я можу залишити свої речі?! - випалюю перше, що спадає на думку. Голе тіло Золотова діє на мене якось неправильно.  

- Я приготував для тебе особливе місце, - Ян ледь помітно усміхається, і в цю мить його очі якось підозріло блищать. - Тобі сподобається. 

- Тільки не говори, що у твоїй спальні, - фиркаю сердито. - І ще! Ти можеш одягнутися?!  

- Не подобається те, що бачиш? - цей ідіот посміхається так, наче реально все це може викликати радість. Дивний він, адже зовсім недавно навіть у мій бік дивитися не хотів.  

- Ти знущаєшся? - фиркаю і роблю ще один крок назад, від гріха подалі. - Одягнись нарешті!  

Ян лише хмикає собі під ніс, але, на щастя, мене слухає. Швиденько одягає футболку, і я відчуваю легкий укол розчарування. Не те, що варто відчувати, але сперечатися з власними емоціями не виходить.  

- Ходімо. Покажу тобі твоє житло, - Ян обходить мене занадто близько, і в ніздрі одразу врізається аромат його гелю для душу.  

Тепер уже серджуся сама на себе, адже поряд з цим чоловіком триматися просто неможливо.  

Швидко прямую за Яном вниз, а тоді на задній двір. Моє здивування лише росте, адже не можу зрозуміти, що він задумав. 

- Ти вирішив поселити мене в собачу будку? - фиркаю роздратовано. 

- Майже, крихітко, - Ян повертається до мене, і я вкотре випадаю з реальності. На щастя, вчасно встигаю стриматись. - Як тобі це? 

Золотов вказує рукою в бік ще одного будинку, який я одразу й не побачила. Він невеликий, одноповерховий, але дуже гарний. Це наче хатинка в лісі, де є лише я... і Золотов.  

Емоції переповнюють, тому сама оминаю Яна та прямую до будинку. Він просто потопає у зелені дерев, тому, не втримавшись, першою відчиняю двері всередину.  

Тут всього одна велика кімната. Ліжко посередині, м’який диванчик і камін, такий же, як у будинку. Це наче маленький рай для того, хто хоче втекти від метушні і побути наодинці з собою.  

Тобто для мене... 

- Бачу, ти в захваті, - Ян увесь час, поки я оглядаюся навколо, підпирає плечем двері й усміхається. 

- Не те слово! - радісно усміхаюся. - А що це за місце?  

- Колись тут любила проводити час моя мама, - відповів Ян. - Вона також творча людина, тому цей будиночок батько побудував саме для неї. Як вона говорила: «Щоб заховатись тут від усього світу». 

- Чому ти дозволив мені тут жити? - здивовано витріщаюся на чоловіка.  

- А хіба у тебе не такі ж були думки, коли ти вперше його побачила? 

Невже Ян бачить мене наскрізь? Хіба можна за такий короткий термін так добре вивчити людину?  

- Дякую тобі! Я дійсно так і подумала. 

Мені здавалося, що зараз Ян знову почне чіплятися або навіть спробує поцілувати, але чоловік дуже сильно мене здивував. Кинувши мені через плече «Обживайся», він просто пішов назад у бік будинку.