На краю ненависті - Уляна Пас

На щастя, у свою кімнату я потрапила доволі швидко. Дорогою мені не трапився ніхто з батьків, і це тішило. Навіть не знаю, як би пояснювала їм свій зовнішній вигляд і кислий вираз обличчя. 

Швидко знявши з себе мокрий одяг, стала під гарячі струмені води і спробувала зібратися. На жаль, нічого не виходило, а образ клятого Золотова ніяк не хотів покидати мою голову.  

І чому мені подобається саме цей чоловік? Чому лише поряд з ним я готова піддаватись і ставати слухняною дівчинкою? 

Його поцілунки, дотики та голос… зводять мене з розуму. Ну хіба так можна? Він - хлопець моєї сестри! І навіть якщо він її не кохає, вона кохає його! 

Одягнувши теплий халат, я вирішила спуститися на перший поверх, щоб випити гарячого чаю. Та коли побачила у вітальні Альбіну з телефоном у руках, зовсім розгубилася. Сестра сиділа на м’якому дивані в домашньому одязі і переглядала щось у своєму гаджеті. 

- Привіт, люба! - побачивши мене, вона широко усміхнулася.  

- Привіт! - усмішка вийшла крива і зовсім не радісна. - А що ти тут робиш? 

- Не рада мене бачити? - хмикнула сестра і підвелася на ноги. - Ти ж не забула, що завтра ми  їдемо за місто? Я тут подумала, що буде краще, якщо Янчик забере нас звідси, разом.  

- Я думала, що поїду з Марком, - миттєво нахмурилася. Навіть не знаю, як зможу пережити компанію Золотова в тісному салоні автомобіля. Тепер ідея поїхати  за місто не здавалася мені такою хорошою. А може, варто відмовитись, поки не пізно? Але тоді Ян зрозуміє, що я просто його уникаю. А я ж сильна дівчинка і не звикла пасувати перед труднощами.  

- Так ми усі разом поїдемо, - весело заявила Альбіна. - До речі, хотіла запитати, як тобі працюється з Янчиком. Він... суворий керівник? 

- Він мені не керівник! - випалила занадто поспішно й одразу ж напоролася на важкий погляд Альбіни. - Тобто, я хотіла сказати, що працюю під керівництвом головного редактора, а не Яна. 

- Зрозуміло, - хмикнула сестра. - Ну що ж, я тоді спати, адже рано вставати. Ти також не засиджуйся. 

Альбіна цілує мене в щоку і покидає вітальню. Я ж просто стою, наче пам’ятник, ще кілька хвилин і лише тоді повертаюся до себе. Чаю уже не хочеться, як і того, щоб завтрашній день настав.  

Наступного ранку мене будить саме Альбіна. Це дивно, адже сестра любить поспати зранку. І коли я сонно розліплюю очі, з подивом відмічаю, що сестра повністю зібрана. Коротенькі джинсові шорти відкривають вид на її довгі ноги, білий топ обтягує струнку талію. А довге волосся Альбіна заплела у косу. Навіть макіяж зробила, хоча я не могла зрозуміти, навіщо він їй на природі.  

- Прокидайся, соня! Через пів години хлопці будуть тут! - весело заявила. 

- Пів години? - хрипло питаю, і коли суть слів долітає до мозку, доводиться зриватися з ліжка зі швидкістю світла. 

І чому мені здалося, що сестра навмисне розбудила мене так пізно? Сама, напевно, усю ніч не спала, готуючись до зустрічі з Яном. Подібне припущення неприємно кольнуло десь у районі грудей, та я не стала зациклюватися на цьому. Просто не було часу. 

Волосся довелося зібрати у хвіст і нашвидкуруч замазати тональним кремом синці під очима. З одягу обрала джинсову спідницю середньої довжини та футболку. Ще дещо закинула в рюкзак, а на ноги - кеди.  

Поглянувши на себе в дзеркало, важко зітхнула. До сестри мені було дуже далеко. Зараз я більше була схожа на зламану ляльку з блідим обличчям і великими очима. До речі, почувалась так само - зламаною. Голова неприємно нила, а слабкість ніяк не хотіла проходити. Схоже, я все-таки захворіла, і хотілося вірити, що свіже повітря допоможе мені видужати.  

Випивши нашвидкуруч чашку кави, я завмерла в очікуванні братів Золотових. Вони уже мали б прибути, але чомусь запізнювалися.  

Коли ж в Альбіни задзвонив телефон, я одразу зрозуміла, хто це. 

- Слухаю, Янчику! - солодко проспівала сестра, а я заледве стрималася, щоб не фиркнути. - Добре! Уже виходимо! 

Зрозумівши, що час «х» настав, я перевела подих і спробувала зібратися. Головне - вдавати, що нічого між нами не сталося, а там подивимось. До того ж поряд буде Марк, і це тішить. 

Попрощавшись з мамою, ми покинули будинок, і я з подивом відмітила, що Альбіна тягне за собою доволі пристойну валізу. Схоже, вона взяла з собою мало не весь  гардероб, коли я обмежилася лише змінним одягом.   

- Привіт, красуні! - Марк виглядав задоволеним, в принципі, як і завжди. А от Ян, котрий підпирав спиною бік величезного Хаммера, радості не випромінював. Він одразу ж кинув у мій бік холодний погляд, і на цьому все. 

Марк закинув валізу Альбіни в багажник, не забувши пожартувати з приводу того, що вона наче на Мальдіви зібралася, та ще й як мінімум на місяць.  

Коли ж настав час обирати де сідати, я розгубилася. За кермом сидів Марк і, боячись опинитися на задньому сидінні разом з Яном, я забралася на переднє. Та радості не відчула, адже тепер поряд з Золотовим сиділа Альбіна. От вона просто сяяла від щастя.  

- Ти сьогодні мовчазна, - кинув у мій бік швидкий погляд Марк, коли машина виїхала на трасу. - Не захворіла? 

І не встигла я навіть рота відкрити, як він поклав свою руку мені на лоба.