На краю ненависті - Уляна Пас
- Аміно! - чую голос Яна і доводиться виринати з прострації. Так, у мене таке буває, коли, захопившись чимось, я не звертаю увагу на все, що відбувається навколо.
Ось і зараз здивовано повертаюся до чоловіка та бачу поряд з ним усміхненого Марка. Схоже, допомога прибула, а я і не помітила.
- Привіт! - підходжу ближче і не втримуюся від усмішки. Марк мені подобається, можливо, ми зможемо стати хорошими друзями.
- Привіт, Амінко! - чоловік повільно мене оглядає. Лише зараз пригадую, що футболка липне до тіла, і чоловіки можуть насолоджуватися видом на мою білизну. Швидко складаю руки на грудях, продовжуючи тримати ще й фотоапарат. - А ти промокла! Давай, хутчіше у машину, зараз буду тебе зігрівати.
Хмикаю, тому що слова Марка звучать занадто двозначно. Коли переводжу погляд на Яна, то розумію, що він знову злий. Це вже навіть не дивує, якщо чесно. Напевно, не задоволений від того, що довелося промокнути та стирчати тут у моїй компанії.
Від власних здогадок стає неприємно. Ми ж наче не сварилися, хоча довгий час перебували в салоні одного автомобіля. Що ж сталося тепер?
Поки я зігрівалася у салоні Хаммера, Марк разом з Яном чіпляли трос до Порша Золотова. Звісно ж, ми не могли залишити його машинку посеред лісу.
Яну довелося сісти за кермо, а Марк повернувся до мене. Так ми і їхали, час від часу грузнувши в багнюці. Коли ми все ж таки виїхали на шосе, Порше Яна важко було назвати крутою тачкою. Мокра земля покривала її повністю і мені стало шкода не лише машину, але і її власника. Все ж таки це через мене усе сталося.
Поки чоловіки вкотре відчіпляли трос, адже Порше далі міг їхати самостійно, я також вийшла на вулицю. Одразу обійняла себе руками, адже все ще була мокрою, а вітер не надто приємно холодив шкіру.
- Ти чому вийшла? Захворіти хочеш? - нахмурився Марк, розглядаючи мене.
- Я з Яном поїду, - несподівано навіть для себе самої заявила. Золотов, схоже, також не чекав такого повороту, тому що завмер разом з тросом у руках. Він також був все ще мокрим і, на відміну від мене, зігрітися не міг.
- Чому це? - здивувався Марк. - Ян зараз на мийку поїде. Потрібно машину відчистити.
- Тоді я з ним! - вперто заявила. - Все-таки це через мене машина тепер у такому стані!
І її власник також...
- Яне, може, ти їй поясниш, що це погана ідея? - невдоволено заявив Марк. - Аміна може захворіти! Це не жарти!
Ян же мовчав і, схоже, не знав, як можна мене зупинити, або ж просто не хотів. Тому я помахала Марку на прощання рукою і забралася у салон Порша. Всередині було прохолодно і занадто мокро. Схоже, на машину чекає добряча хімчистка, адже ми доволі сильно тут наслідили.
Заховавши трос, Ян повернувся у салон і завів двигун. Спочатку ми їхали мовчки, і це мовчання мене дратувало. Краще б сварилися, чи як…
- Я оплачу хімчистку, - заявила, коли мертва тиша між нами почала тиснути на мозок.
- Як скажеш, - Ян говорив так, наче я відкрито його дратувала, і мене це… бентежило. Я не хотіла сваритися, навпаки, хотілося нарешті поговорити нормально. Тільки от Яну, схоже, моя компанія задоволення не приносила.
- Ти образився? Через машину? Пробач, я могла і сама там...
Золотов так різко натиснув на гальма, що я мало не пробила головою лобове скло. Добре, що ремінь пристебнула перед цим.
- Ти можеш просто мовчати?! - машина зупинилася на узбіччі, і Ян повністю повернувся у мій бік. Зараз він походив на божевільного, а його очі блищали так, наче в чоловіка висока температура.
- Ти захворів? - знаю, що робила усе йому наперекір, але в цю мить мені реально було соромно за власну витівку. Ніколи не хотіла, щоб будь-хто страждав через мій важкий і трохи божевільний характер.
Ян постраждав. І не лише він, але і його машинка...
Подаюся вперед і несподівано навіть для себе самої кладу руку йому на лоба. Минає лише мить, і лише тоді розумію, яку дурницю вчинила. Намагаюся забрати свою кінцівку, але Ян перехоплює її і ми обоє знову завмираємо.
Занадто близько одне до одного.
Здається, наче час зупиняється. Ми обоє важко дихаємо, і цей погляд... очі в очі... робить зі мною щось зовсім не те.
Ми одночасно подаємося вперед, і його уста занадто сильно зминають мої. Наче Ян занадто довго чекав і хотів цього поцілунку. Він фіксує мою голову позаду своєю рукою, наче боїться, що я можу втекти.
Правильно робить, тому що у мене в голові справжні сирени і яскраве червоне світло.
«НЕ МОЖНА! ВІН - ХЛОПЕЦЬ ТВОЄЇ СЕСТРИ!!!»
Розумом я все це розумію, але зупинити цей поцілунок, який з жорсткого переходить у ніжний, просто не можу. Усе так повільно, але від того ще більш емоційно. Ян наче розтягує задоволення, а я тону в його руках і розумію, що випливти на поверхню уже не зможу.
Усе закінчується так само швидко, як і розпочалося. У Золотова оживає телефон, і йому доводиться мене відпустити. Вилаявшись крізь зуби, він хмуро розглядає екран телефону і наче зважує, чи варто відповідати.
