Холодна ніжність - Уляна Пас

– Ти знущаєшся? – невдоволено питає Єва, коли я практично падаю у крісло навпроти неї. Ми домовилися зустрітися сьогодні та обговорити план святкування її дня народження, що відбудеться на наступні вихідні, але в останній момент мій автобус не приїхав, а таксі не змогла викликати. Довелося добиратися пішки, і це зайняло на п’ятнадцять хвилин більше, ніж мало б. 

– Пробач, – захекано кажу. – Сьогодні не день, а якась суцільна катастрофа. 

– Знову проблеми? – хмуриться Єва. 

– Та ні, наче спокійно все, – знизую плечима. Я знаю, що подруга не про особисте питає, а про мою родину, з якою у мене не дуже хороші стосунки. А якщо бути точною – взагалі жодних стосунків немає. 

– Ну, це добре, – видихає. 

Ми сидимо в кафе за улюбленим столиком біля вікна, і я замовляю собі каву та круасан. 

Єва розповідає, що хоче запросити практично половину нашої групи в клуб, а я не сильно поділяю її бажання. Просто клуби – це те місце, де немає нічого хорошого. Я не люблю туди ходити, але якщо Єва таки надумає святкувати в клубі – доведеться себе пересилити. 

– А як у тебе справи? Татко не дістає? – питає Єва.

– Поки спокійно наче, – кажу. – Хрещений домовився з ним, тому зараз я у повній безпеці. 

– Це добре, – Єва знає всю мою непросту ситуацію. Вона завжди мене підтримує, і я її також. Дуже радію, що маю таку подругу, якій можна розповісти все. 

– Мені треба додому, – говорить Єва через двадцять хвилин нашого спілкування. – Сьогодні у нас сімейна вечеря. Тато не любить, коли я запізнююсь.

– Тоді до зустрічі в універі, – кажу, і Єва цілує мене в щоку. 

Коли залишаюсь у кафе одна, замовляю ще одну каву і дивлюсь у вікно, поки чекаю, коли її принесуть. Сьогодні чудова погода, весна відчувається у кожному подиху. Вирішую не йти одразу додому, а ще погуляти трохи. Все-таки не часто така можливість є. 

Офіціантка ставить на стіл чашку. Подякувавши їй, роблю ковток. Саме в цей час поруч із кафе зупиняється чорний Hummer, і на вулицю з нього виходять двоє чоловіків. Мій погляд зачіпається за того, що був за кермом. 

Високий, широкоплечий, у чорній сорочці й таких же штанах. Волосся русяве і назад зачесане.  

Не розумію, чому він так мене зацікавив. Так, гарний, але я не з тих, хто буде бігати за багатими красенями. А якщо до цього чоловіка краще придивитися, то він бандита мені нагадує. 

Хочу відвернутись, але в момент, коли чоловік закінчує розмову зі своїм опонентом, наші погляди зустрічаються. Стає ніяково, і я опускаю погляд у чашку. Обличчя горить, наче мене спіймали на гарячому. Дуже сподіваюсь, що, поговоривши, чоловіки роз’їдуться, але відбувається не це. 

Минає кілька секунд, і я чую стукіт у вікно. Здивовано піднімаю погляд і завмираю, як вкопана. Чоловік, що мені сподобався, стоїть по той бік та усміхається мені. Я ж дивлюсь на нього через скло й очима кліпаю.

Тільки цього мені не вистачало.

Прихопивши сумку, вирішую сховатися у вбиральні. У мої плани не входить знайомитися з ним. Хресний не зрадіє, якщо дізнається. 

У вбиральні нікого немає, тому ставлю сумку на підвіконня, а сама швидко мию руки холодною водою. Не думаю, що цей чоловік буде витрачати час на те, щоб чекати мого повернення. Мабуть, розвернеться зараз і поїде у своїх справах. 

Тільки-но встигаю про це подумати, як двері різко відчиняються і гримають об стіну. Від цього звуку підстрибую і власним очам повірити не можу. 

– Ну привіт, синичко! – говорить той самий незнайомець і впевнено проходить у вбиральню, наче в цьому немає нічого дивного.

– Ви дверима помилилися! Це жіночий туалет! – випалюю. Цей чоловік вже не здається мені привабливим. Він лякає мене. Якого біса пішов за мною аж сюди? 

– Я знаю, – усміхається кутиками губ. – Чомусь здалося, що ти будеш чекати тут, коли я поїду. Я ж не помилився, правда? 

– Послухайте, – відступаю ще на крок і попереком торкаюсь підвіконня. Далі тікати нікуди. – Ви пробачте, що розглядала вас. Просто… я люблю спостерігати за людьми з вікна. Це не стосується особисто вас. 

– Чому не стосується? – чоловік стає так, щоб у мене не було можливості втекти. Він кладе свої руки на підвіконня по обидва боки від мене і дивиться дуже прискіпливо.

Зблизька чоловік ще гарніший. До його русявого волосся дуже пасують блакитні очі, але мене лякає його впевненість у собі. 

– Вам що, зайнятись нічим? – ціджу сердито. Вирішую змінити страх на злість. Ну а що? Ми у кафе, де повно людей. Хтось та й допоможе позбутись цього маніяка туалетного! – Навколо багато гарних жінок!

– А мені ти сподобалась, синичко, – усміхається. 

Я можу заприсягнутись, що цей божевільний зібрався мене поцілувати! Він сіпається до мене, але у дверях з’являється той самий чоловік, що приїхав з ним до кафе.

– Алексе, якого біса? – кричить. – Нам їхати треба!

– Як же ти невчасно, – злиться мій нападник і нарешті відступає. – Як тебе звати, синичко? Номер свій даси?

– Обійдешся! – ціджу, а він хмикає, наче саме на таку відповідь і чекав.