На краю ненависті - Уляна Пас
- Та в нормі я! - буркнула більше розгублено, аніж злісно. - Не виспалася просто.
- Розумію. З Яном так само. Заледве витягнув його з ліжка, - хмикнув Марк.
Я ж лише прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зайвого. Невже Золотов також погано спав цієї ночі? Думав про наш поцілунок, чи тут щось інше?
- Довго нам їхати? - запитала, щоб розвіяти напружене мовчання.
- Є трохи. Понад сто кілометрів, - відповів Марк.
Мені хотілося запитати, чому вона так далеко, але, пригадавши, що ця дача належить родині Яна - передумала. Говорити з ним не хотілося. Краще взагалі вдавати, що його тут немає. Але куди там. Якщо з нами їде Альбіна...
- Янчику, ти сьогодні сам не свій. Сталося щось?
І чого солодкий голос власної сестри так мене дратує? Це погано, чорт забирай! Не вистачало тільки потопати в ревності через клятого Золотова!
- Не виспався, - бурчання Яна дало нам усім зрозуміти, що він не в настрої. А ще я зраділа тому, що сіла попереду. Не буду бачити його усю дорогу, хоча відчуваю холодок по спині, скоріш за все, від його холодного погляду.
Напевно, Ян все ж таки заснув, тому що сестра притихла. Зате Марк взявся розповідати мені про свій торішній відпочинок в Іспанії. Дивно, та слухати його було справді цікаво. Марк вмів розсмішити і робив це доволі ненав’язливо.
За веселими розмовами я навіть не помітила, як минув час. І лише коли автомобіль зупинився перед високими воротами, зацікавлено витріщилася у лобове скло.
На вулицю вийшов Ян і взявся ці ворота відчиняти. Я ж, наче зачарована, стежила за його рухами, а погляд постійно чіплявся за татуювання, що виглядало з-під коміра футболки.
Коли ворота відчинилися, Марк заїхав на територію доволі гарного двоповерхового будинку. Було помітно, що він не надто новий, та й знаходився поодаль інших будівель. Позаду виднівся сад, а за ним верхівки високих дерев. Справжній ліс і краса навколо. Не втримавшись, навіть усміхнулася і зраділа, що прихопила з собою фотоапарат.
Помітивши, що чоловіки заносять у будинок доволі важкі пакети, я поспішила слідом. З подивом відмітила, що будинок цей повністю дерев’яний і дуже затишний. Величезна вітальня з каміном і м’яким килимом під ногами. Простора кухня з сучасною побутовою технікою та усім необхідним.
Мені тут одразу сподобалося, і настрій повільно, але впевнено, почав підійматися вгору.
- Допомога потрібна? - запитала саме в Марка, повністю ігноруючи погляди Яна у мій бік. Чоловіки якраз завантажили пакети на стіл, і я розуміла, що на цьому їхня робота завершена.
- Ще й як, принцесо! - клацнув мене по носі Марк, а Ян від цього жесту нахмурився ще більше. Хоча ще хвилину тому я думала, що більше вже нікуди. - Сподіваюся, що ти вмієш готувати.
- Сподівайся! - хмикаю і беруся викладати продукти з пакетів на стіл. - До речі, ми будемо самі, чи ще хтось під’їде?
Чесно кажучи, мені хотілося, щоб нас було більше. Мати змогу заховатися серед натовпу і просто відпочити, викинувши з голови усе погане.
- Будуть ще Рита та Стас, - несподівано відповів Ян і, наблизившись, взявся допомагати мені викладати продукти.
Одразу ж стало ніяково від його близькості. І він точно це помітив, адже криву посмішку навіть не намагався приховати.
- Янчику, покажеш мені нашу кімнату? - на кухню зайшла Альбіна й одразу поспішила до Золотова.
- Нашу? - хмикнув чоловік, продовжуючи діставати покупки з пакетів. - Ти спиш окремо, Альбіно. Ми ж начебто усе обговорили.
Дивно, але після його слів щось всередині мене дає тріщину. Невже Ян реально порвав з Альбіною? Це так… несподівано.
Бачу, що сестра миттєво втрачає свій хороший настрій і хмуриться. А мені б її пошкодувати та підтримати, але не виходить.
Моя сутність розривається на дві частини, і це препаскудне відчуття. Радіти від того, що сестра страждає, не сильно мене прикрашає. Але і плакати разом з нею я не можу.
То що ж мені робити, чорт забирай?!
