Кімната - Емма Донохью
— Ти знаєш, як його звуть?
Я примушую себе згадати.
— Аджит.
— Ні, ні, як звуть іншого чоловіка — того, що поїхав у вантажівці?
— Старий Нік, — шепочу я, бо знаю, що йому не сподобається, як я його назвав.
— Як-як?
— Старий Нік.
— На жаль, нічого конкретного, — каже поліціант у свій телефон. — Підозрюваний зник, перш ніж ми прибули. Його ім’я Нік, Ніколас, прізвище невідоме.
— А як звуть твою ма? — запитує офіцерка Оу.
— Ма.
— А інше ім’я вона має?
Я показую два пальці.
— Два імені? Чудово. Ти можеш їх назвати?
Вони були в записці, яку знищив Старий Нік. Раптом я дещо пригадую:
— Він нас украв.
Офіцерка Оу сідає поруч мене на землю. Земля не схожа на нашу Підлогу, бо тверда і дуже-дуже холодна.
— Джеку, тобі потрібна ковдра?
Не знаю. Тут же немає Ковдри.
— Які жахливі порізи на пальці! І коліно здерте. Цей Нік, він бив тебе?
Поліціант, що розмовляє телефоном, приносить синю ковдру і простягає мені, але я до неї навіть не торкаюся.
— Далі, — каже він у трубку.
Офіцерка Оу закутує мене в синю ковдру. Вона не м’яка й сіра, як моя, а цупкіша.
— Звідки в тебе ці порізи?
— Той собака — вампір. — Я шукаю очима Раджу і його господарів, проте їх ніде немає. — Він укусив мене за пальця, а коліно побувало на землі.
— Перепрошую, що?
— Вулиця, це вона мене вдарила.
— Далі, — каже поліціант з телефоном, а тоді повертається до офіцерки Оу і питає: — Може, набрати службу захисту дітей?
— Дай мені ще кілька хвилин, — відповідає вона. — Джеку, я впевнена, що ти вправно розповідаєш історії.
Як вона знає? Поліціант з телефоном позирає на свого годинника, прикріпленого до зап’ястка. Я згадую, що в Ма болить зап’ясток. Чи Старий Нік уже там? Скручує їй руки і в’язи, рве на шматочки?
— Ти можеш розповісти мені, що сталося сьогодні? — Офіцерка Оу всміхається мені. — І говори, будь ласка, повільно й чітко, а то мої вуха дуже слабкі.
Може, вона глуха? Чому ж тоді не розмовляє знаками, як глухі в Телевізорі?
— Повтори, — каже поліціант у свій телефон.
— Ну що, готовий? — питає офіцерка Оу.
Її очі дивляться на мене. Я заплющуюся й уявляю собі, що розмовляю з Ма. Це додає мені сміливості.
— Ми його обдурили, — ціджу я слово по слову. — Я і Ма, ми вдали, ніби я захворів, а потім помер, хоч насправді я мав розгорнутися й вистрибнути з вантажівки, тільки-но вона загальмує вперше, але не зміг.
— Гаразд, а що сталося далі?
Голос офіцерки Оу лунає коло самісінької моєї голови.
Я й досі не наважуюся глянути на неї, бо відразу ж усе забуду.
— У моїх трусах була записка, а він її знищив. Проте в мене лишився Зубчик.
Я засуваю пальці в шкарпетку, дістаю Зубчика і розплющую очі.
— Можна мені глянути?
Офіцерка Оу хоче взяти Зубчика, але я його не віддаю:
— Це Зубчик Ма.
— Це твоя ма, про яку ти розповідав?
Здається, мозок у неї ще слабший за вуха. Ну, от як Ма може бути зубом? Я хитаю головою:
— Це шматочок її, викапана вона.
Офіцерка Оу розглядає Зубчика, і її обличчя напружується. Поліціант мотає головою і щось каже, але я не чую, що саме.
— Джеку, — звертається до мене жінка, — ти сказав, що мав вистрибнути з вантажівки, коли вона вперше загальмує?
— Так, але я все ще був у Килимі. Потім я очистив банан, однак не був досить наливим.
Я вже дивлюся на офіцерку Оу й одночасно розповідаю:
— Але після третьої зупинки вантажівка поїхала — ву-у-у-у...
— Куди поїхала?
— Ну... — Я показую їй. — Зовсім іншою дорогою.
— А, вона повернула.
— Так, і я вдарився, а він, Старий Нік, виліз із кабіни, весь оскаженілий, і тоді я стрибнув.
— Бінго! — Офіцерка Оу плескає в долоні.
— Що? — питає другий поліціант.
— Три зупинки і поворот. Ліворуч чи праворуч? — Якусь хвильку жінка чекає відповіді, а тоді каже: — Байдуже. Ти молодець, Джеку.
Вона йде вулицею, і раптом у її руці з’являється якийсь предмет, схожий на телефон. Звідки вона його взяла? Офіцерка Оу дивиться на маленький екран і каже:
— Нехай перешлють детальні схеми районів, що прилягають до Карлінґфорд-авеню чи Вашингтон-драйв...
Я більше не бачу Раджі, Аджита і Найші.
— А собаку що, запроторили у в’язницю?
— Ні, ні, — відповідає офіцерка Оу, — він покусав тебе не навмисно.
— Далі, — каже поліціант у свій телефон і заперечливо хитає головою, дивлячись на офіцерку Оу.
Вона встає:
— Гей, Джеку, чи не допоможеш нам знайти свій будинок? Хочеш прокататися в патрульній машині?
Я не можу встати. Жінка простягає мені руку, та я вдаю, що не бачу цього. Я ставлю під себе одну ногу, потім другу і встаю, але мені паморочиться в голові. Підійшовши до машини, я забираюся у відчинені двері. Офіцерка Оу теж сідає ззаду й пристібає на мені пасок безпеки. Я зіщулююся, і її рука торкається не мене, а синьої ковдри.
Машина рушає; вона не реве, як вантажівка, а гуде і м’яко погойдується. Це все схоже на телепланету, де пишноволоса жінка ставить питання. Однак тут запитує не вона, а офіцерка Оу.
— А де міститься ваша кімната — в бунгало чи там є сходи?
— Вона не в будинку.
Я дивлюся на блискучий предмет посередині — він схожий на Дзеркало, тільки зовсім крихітний. Я бачу в ньому обличчя поліціанта, що сидить за кермом. Раптом я ззираюся з ним і, швидко відвівши очі, дивлюся у вікно. Будинки швидко пролітають повз нас, і від цього голова йде обертом. Світло фар нашої машини заливає все кругом. Назустріч нам супершвидко мчить біла машина, зараз ми на неї наженемося...
— Усе гаразд, — каже офіцерка Оу.
Коли я забираю руки з обличчя, білої машини вже немає. Невже наша її знищила?
— У твоїй голові не дзвенять дзвіночки?
Я не чую ніяких дзвіночків. Я бачу тільки дерева, будинки і машини, що мчать у темряві. Ма, Ма, Ма. Я не
