Кімната - Емма Донохью

— Гаразд, — каже Ма хрипким голосом. — Ми ж з тобою наливі, правда? Ми з тобою дуже наливі. Побачимося зовні.

Вона розводить мої руки, щоб лікті стирчали врізнобіч, а тоді загортає мене в Килим. Світло гасне.

Я лежу в цілковитій темряві.

— Не надто туго?

Я перевіряю, чи можу підняти руки над головою й опустити їх, і трохи послабляю Килим.

— Гаразд?

— Гаразд, — кажу я.

Після того ми просто чекаємо. Раптом щось проникає в Килим зверху і гладить мене по голові. Це рука Ма, я впізнаю її, навіть не бачачи. Я чую своє дихання: воно дуже гучне. Я думаю про графа в мішку, повному черв’яків. Він усе падає, падає, падає вниз і гепається у воду. Цікаво, а черв’яки вміють плавати?

Мрець, вантажівка, втеча, перший-ліпший — ой, ні: вибратися назовні, тоді стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, лютувальна лампа. Я забув, що перед лютувальною лампою має бути поліція. Це все дуже складно, я все переплутаю, і Старий Нік поховає мене живцем, а Ма ждатиме і ждатиме рятунку.

По довгому часі я питаю:

— То він прийде чи ні?

— Не знаю, — каже Ма. — Як він може не прийти? Коли в ньому є хоч трохи людського...

Я думав, що в істоті людське або все, або нічого. Не знав, що в комусь може бути трохи людського. А решта ж тоді що?

Я жду і жду. Уже й своїх рук не відчуваю. Килим упирається просто в мій ніс, і мені хочеться його почухати. Я насилу дотягаюся до нього рукою.

— Ма?

— Я тут.

— Я теж.

Бі-біп.

Я здригаюся. Треба вдавати з себе мерця, але я нічого не годен удіяти з собою: мені хочеться негайно вилізти з Килима, проте я завинутий і не можу навіть спробувати це зробити, бо Старий Нік побачить...

Щось тисне на мене зверху — певно, це рука Ма. Вона воліє, щоб я став її суперпринцом Джекерджеком, тож я завмираю. Більше ніяких рухів: я мрець, я граф, ні, я його друг, тільки мертвіший. Я закляк, наче поламаний робот з відімкненим живленням.

— От і я.

Це голос Старого Ніка. Він говорить буденно і навіть не знає, що я помер.

— Ось антибіотики. Правда, трохи прострочені. Дитині треба давати тільки половину дози — так сказав продавець.

Ма нічого не відповідає.

— Де він, у шафі?

Він — це про мене.

— Невже в килимі? Ти що, з глузду з’їхала? Загортати туди хвору дитину!

— Ти вчора не прийшов, — каже Ма чудним голосом. — Уночі йому стало гірше, а вранці він уже не прокинувся.

Тиша. Потім Старий Нік пирхає:

— Ти впевнена?

— Чи я впевнена? — верещить Ма.

Проте я не рухаюся, я не рухаюся, я геть задубів. Нічого не чую, нічого не бачу, нічого.

— О ні! — Я чую, як Старий Нік повільно зітхає. — Це жахливо. Бідолашна дівчинка, ти...

Знову на якусь хвилину западає мовчанка.

— Мабуть, це справді було щось серйозне, — каже Старий Нік, — і пігулки йому б однаково не допомогли.

— Це ти його вбив! — стогне Ма.

— Ну-ну, заспокойся, заспокойся.

— Як я можу заспокоїтися, коли Джек?..

Ма дихає дуже дивно, неначе давиться словами. Вона грає так натурально, що я сам майже вірю у свою смерть.

— Я лише гляну на нього.

Голос Старого Ніка звучить дуже близько. Я напружуюся і застигаю, застигаю, застигаю...

— Не займай його!

— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Треба винести його звідси.

— Це моя дитина!

— Я знаю, це жахливо. Але мені доведеться його забрати.

— Ні!

— Чи давно це сталося? — питає він. — Кажеш, уранці? А може, ще вночі? Він, певно, вже почав... не можна його тут тримати. Я заберу його і поховаю.

— Тільки не на задньому дворі! — майже гарчить Ма.

— Гаразд.

— Якщо ти поховаєш його на задньому дворі... Не роби цього заблизько. Якщо ти поховаєш його тут, я чутиму, як він плаче.

— Гаразд, гаразд.

— Ти мусиш відвезти його тіло якнайдалі, зрозумів?

— Зрозумів. Дозволь лишень...

— Зажди. — Вона все плаче і плаче. — Не турбуй його.

— Я винесу його в килимі.

— Якщо ти посмієш хоч пальцем...

— Я зрозумів.

— Заприсягнися, що навіть не глянеш на нього своїми паскудними очима.

— Гаразд.

— Заприсягнися.

— Та заприсягаюся. Тепер задоволена?

Я мертвий, мертвий, мертвий...

— Я дізнаюся, — каже Ма. — Якщо ти поховаєш його на задньому дворі, я дізнаюся про це і кричатиму завжди, коли ти відчинятимеш двері. Я тут усе розтрощу. І присягаюся, що ніколи більше не поводитимуся тихо. Щоб я замовкла, тобі доведеться вбити мене. Нащо мені жити?

Чому вона каже, щоб він її вбив?

— Вгамуйся. — Старий Нік велить Ма, наче собаці. — Я зараз заберу його і віднесу в свою вантажівку, гаразд?

— Обережно. Знайди для нього якусь гарну місцину, — мовить Ма, плачучи так гірко, що я насилу чую її слова. — Щоб там були дерева і трава.

— Звісно. Ну, все, час іти.

Я відчуваю крізь Килим, як мене хапають і здавлюють. Це Ма. Вона приказує:

— Джеку, Джеку, Джеку...

Потім мене піднімають. Думаю, це зробила вона, але згодом розумію, що він. «Не рухайся, не рухайся, не рухайся, Джекерджеку, — наказую я собі. — Ти мертвий». Старий Нік перекидає мене через плече, Килим тисне, аж важко дихати. Але ж мертві не дихають узагалі. Не дозволяй йому мене розгорнути. Шкода, що Ма не дала мені Гладенького Ножа.

Знову лунає бі-біп, потім клац, а це означає, що Двері відчинилися. Мене схопив людожер — фі-фай-фо-фам. Біля моїх ніг стає гаряче — о ні, це пісьнув мій Пісюнчик, а ще вилізло трохи какавельок. Ма не казала, що таке може статися. Смердить. Вибач, Килиме. Тут біля мого вуха лунає рохкання — це Старий Нік міцно обхоплює мене. Мені дуже лячно. Ніякий я не сміливець. «Стій, стій, стій!..» — хочу кричати я, але мені не можна навіть відітхнути, бо тоді він зрозуміє, що його надурили, і спершу відкусить мою голову,