Кімната - Емма Донохью
— Допоможіть!
Одначе в мене виходить зовсім тихо.
Я біжу і мало не наганяюся на них, але тут собака гавкає, стрибає і їсть мене...
Я розтуляю рота, щоб закричати з усієї сили, проте з моїх губ не злітає ні звуку.
— Раджо!
Мій палець весь у червоних плямах.
— До мене, Раджо!
Чоловік хапає собаку за шию.
З моєї руки тече кров.
Раптом ззаду мене хтось хапає — бам. Це Старий Нік, я відчуваю його велетенські руки на своїх ребрах. Я все провалив, він мене спіймав. Пробач, пробач, пробач мені, Ма. Він мене піднімає. Я кричу, кричу, але зовсім беззвучно. Він суне мене під пахву і несе назад до вантажівки; Ма казала, що я можу бити його й навіть убити — і я б’ю і б’ю, проте не можу влучити й гамселю самого себе...
— Перепрошую! — гукає чоловік, що тримає свого какучого собаку. — Чуєте, пане?
Його голос зовсім не грубий і звучить досить м’яко.
Старий Нік обертається. Я забуваю, що мені треба кричати.
— Вибачте, з вашою дівчинкою все гаразд?
З якою ще дівчинкою?
Старий Нік прокашлюється і далі несе мене до вантажівки, рухаючись спиною вперед.
— Усе чудово.
— Раджа зазвичай нікого не кусає, але ваша дівчинка вискочила зовсім несподівано...
— Дитяча істерика, — каже Старий Нік.
— Гей, стривайте! Здається, у неї кривавиться рука.
Я дивлюся на свій поїдений палець — з нього капає кров.
Чоловік піднімає дитину і садить її на одну руку. В його другій руці, як і раніше, — мішок з какавельками. Він геть спантеличений.
Старий Нік ставить мене на землю і кладе пальці на мої плечі, аж мені стає жарко.
— Усе під контролем.
— Гляньте ще на її збите коліно. Раджа тут ні до чого. Вона що, впала? — питає чоловік.
— Я не вона, — кажу я, але мої слова звучать десь у горлі.
— Чому б вам не повернутися до своїх справ, а мені до своїх? — майже гарчить Старий Нік.
Ма, Ма, мені так треба з тобою поговорити. У моїй голові її більше немає, її ніде немає. Вона написала записку, а я й забув про неї. Я суну свою непоїдену руку в труси, однак не можу знайти записки. Потім знаходжу, та вона вся обпісяна. Я не можу говорити, а просто махаю нею в бік чоловіка.
Тут Старий Нік вихоплює в мене записку, і вона зникає.
— Гаразд, але мені це... мені це не подобається, — каже чоловік.
Зненацька в його руці з’являється маленький телефон — звідки він узявся?
Чоловік промовляє в нього:
— Так, поліцію, будь ласка.
Усе відбувається, як казала Ма. Ми підійшли до восьмого пункту, до поліції, а я навіть не показав записку і нічого не розповів про Кімнату, тож маю намір усе надолужити. Мені велено розказати все першому-ліпшому, схожому на людину. Я починаю говорити:
— Мене викрали.
Проте виходить тільки шепіт, бо Старий Нік знову хапає мене і біжить до вантажівки. Я зараз весь розсиплюся на шматочки, розтрушуся. Я не можу знайти, куди б його вдарити, він от-от...
— Я записав ваш номер, пане!
Це волає чоловік — може, він кричить мені? Який номер?
— К дев’ять три... — вигукує він числа.
Навіщо він це робить?
Раптом вулиця б’є мене по пузику-руках-обличчі — ай-ай-ай! Старий Нік мчить, але вже без мене. Він кинув мене. З кожною секундою він від’їздить далі й далі. Певно, то були магічні числа, і саме вони змусили його кинути мене.
Я силкуюся встати, однак не пам’ятаю, як це робиться.
Чути рев страховиська. Це гуркоче вантажівка — врумммм. Вона летить простісінько на мене — ррррррррррр. Зараз вона розмаже мене по тротуару. Я не знаю як-де-що. Дитина плаче, я ніколи раніше не чув плачу справжньої дитини...
Вантажівка поїхала. Вона промчала повз мене і, не зупиняючись, завернула за ріг. Іще якийсь час я чую звук її мотора, але потім усе стихає.
Тротуар вищий за проїзну частину, Ма казала забратися на нього. Мені доводиться плазувати, не торкаючись забитим коліном землі. Тротуар весь у великих квадратах.
Смердить жахливо. Просто перед собою я бачу собачий ніс; собака повернувся, щоб з’їсти мене, і я, нажаханий, верещу.
— Раджо, — чоловік відтягає від мене собаку.
Чоловік опускається навпочіпки і садовить собі на коліно дитину, що весь час крутиться туди-сюди. Мішечка з какавельками вже немає. Чоловік схожий на людей у Телевізорі, тільки ближчий і ширший. А ще від нього пахне сумішшю Мийного Засобу, м’яти та карі. Вільною рукою він тягнеться до мене, але я вчасно відкочуюся.
— Усе гаразд, солоденька. Усе гаразд.
Кого це він назвав солоденькою? Його очі дивляться просто в мої. Це мене він назвав солоденькою. Я не можу дивитися на нього: мені геть ніяково, що він позирає на мене й говорить зі мною.
— Як тебе звуть?
Люди з Телевізора, крім Дори, ніколи мене ні про що не питали, а Дора вже знає моє ім’я.
— Можеш сказати, як тебе звуть?
Ма веліла розповісти все першому-ліпшому. Таке моє завдання. Я намагаюся, проте в мене нічого не виходить. Я облизую губи.
— Джек.
— Як-як?
Він нахиляється нижче, і я скручуюся калачиком, обхопивши голову руками.
— Усе гаразд, ніхто тебе не скривдить. Скажи ще раз, як тебе звуть, тільки голосніше.
Мені легше говорити, не дивлячись на нього.
— Джек.
— Джекі?
— Ні, Джек.
— Ага, тепер я все зрозумів, вибач. Твій татусь поїхав, Джеку.
Що він таке каже?
Дитина тягне його за одежину, вдягнену поверх сорочки. Це куртка.
— Ну, а я Аджит. Це моя дочка. Припини, Найшо. Джекові треба приліпити на коліно пластир. Гляньмо, чи є він у нас, — мовить
