Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома
Йду до нашої кімнати — найгарнішої й найзатишнішої в усьому будинку. Тут мені поставили ялинку, і мене вабить до неї, як до найбільшого в світі дива. На ній багато іграшок. Красивих, яскравих іноземних іграшок. Будиночок-шишка, янголята, скляні гірлянди і кольоровий дощик, багато світла і ще й цукерок в обгортках, позолочених великих горіхів і мандаринок… Уявлення не маю, де тільки бабуся їх накупила. Завжди щось таке-розтаке знайде мені на базарі… А ще, коли ми їхали у гості до наших родичів, себто їхала у санчатах я, а бабуся тягла мене за собою, я поверталася додому з новою «бомбою». Така в нас традиція була. Не для всіх — тільки для мене.
Біжу босими ногами, розхлюпуючи на всі боки чавке тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене, розжарене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися ранки від попередніх опіків. Я цілий рік сню тим літом. Можна сказати навіть, що я тільки літом і живу. Тільки тут, у бабусі на селі, де немає школи, того «триклятого піаніна» і мама не примушує все робити за розкладом. І я біжу-у, щаслива, якої в світі іншої немає…
— Йой, дитино, прикрийся рушником! — кричить услід мені з городу бабуся. — Сиди у тіні!
— Добре-е! — кидаю їй, відразу ж забуваючи про ці настанови.
Став. Друзі. Купання й розваги до самого вечора. Жаби рохкають одна наперед одної, зелені, рапаті і слизькі. Цвіркуни скрекочуть так, наче в них академконцерт перед державними іспитами, я регочу з чиїхось недолугих жартів.
— Ходи їсти! Ти чуєш? Ходи додому їс-ти! — кличе з городу кожних годину-дві бабця.
Я не зважаю. Часом відгукнуся, що вже іду, а сама забуваю й далі засмагаю та пірнаю у ставок.
Уночі мене лихоманить. Бабуся безперервно покриває зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:
— Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!
А я майже марю й бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…
От проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити — дерево старе й товстенне.
— Хто полізе? — питає хтось із нас.
— Я, — виривається з мене.
— Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!
Добре, що ніч місячна! Усе видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі єдвабисті грушки величиною з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок при дорозі.
Мене хтось акуратно смикає за руку.
— Баб?! Ти чого? — я обурена, вириваюся.
— А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга зачує вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш. Свої ж вдома маєте! — тихенько гримає на нас моя бабця у напівтемряві.
Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не в грушах?! Ніхто й не збирається нікуди іти.
Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.
— У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! — чую вже здалеку.
— Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! — огризається пошепки дівчинка.
— А хто то тутка є? Га? От бісові діти, каждого днє те саме! Я вам зара дам…
І я чую, як тріщить гілля на груші й розбігаються з писком покарані бешкетники.
— Улянко, а ти в тополі ходила? — питаю я.
— Нє-а, а шо там таке файне є?
— А я знаю? Всі там були, гриби там збирали, з фоси[12] стрибали… — відповідаю я. — Може, підемо подивимося? Усі думають, що ми на ставі! Йдемо?! Тут же недалеко? Та й ми ненадовго!
І ми пішли — через потічок, через поле з коровами і кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці і скидалося всіляке сміття з села і з машин, що проїжджали. А сонце ніби стежило за нами.
Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.
— Я боюся і хочу додому, — заскиглила Улянка після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім поруч.
— Не переживай! Перечекаємо зливу тут і повернемося! — намагалася підбадьорити її я, хоча теж перелякалася.
І ми залізли у викопану кимсь невеличку печеру під трасою, де заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні сліпі кошенята.
А бабуся, моя маленька бабуся підняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.
Вже й не пам’ятаю, як опинилася під теплою ковдрою в хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:
— Що ж ви там робили, дитино?
— Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…
І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.
А мене бабуся відігріла і відпоїла.
А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене, сонну, несла так додому. Та ж я вже майже чиркала ногами по землі, бо виросла. А ти все одно завдавала і завдавала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила, і ми обоє вже майже біля нашої хати впали у рів. І хіба ж я не могла прочалапати тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя, бабуньо…
— Не їдь! Ще не їдь! Побудь трохи. — Він мене просить уже півгодини поспіль. — Свята, канікули…
Глибоко зітхаю. Якась незрозуміла журба на душі.
— Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, — відповідаю, знову зітхаючи і насилу вириваючись із його широких обіймів. — Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!
Приїжджаю на село. Проходячи повз вікно по балюстраді, зауважую перекинутий стіл, розчахнуті міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло
