Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома
Із солодкої дрімоти жінку висмикнув бадьорий голос:
— Ваш квиточок?
Віра замружилась, чіпляючись за примарний сон, та голос не зник:
— Ваш квиточок?
Маленький клаптик сірого паперу затиснутий у червоній рукавичці. Якщо принюхатись — вона все ще пахне медом. Крихти смачнючого коржика заховались між м’якеньких ниточок разом із зернятами солодкого маку: там затишно й тепло.
— Ваш квиточок? — Високий машиніст у темно-синій уніформі посміхався у вуса, обережно приймаючи з рук сірі клаптики, наче це якесь диво.
— Це найсправжнісіньке диво, люба панночко! — Вусань удавано серйозно дивився в голубі оченята.
— Чому? — Голос крізь шалик звучав трохи глухо.
— Бо тільки квиток дозволяє покататись на каруселі. Без нього вона не почне обертатись. А без цього — не буде і дива.
Не буде дива. Ці слова видались настільки страшними, що кусали за вуха, наче підступний мороз. Дівчинка міцніше вчепилась у поручні, заплющила очі і швидко-швидко похитала головою:
— Я хочу, щоб диво сталося!
— Тоді… Ваш квиточок?
Віра розплющила очі й побачила біля себе низенького чоловіка у чорній пуховій куртці. Гладенько виголені щоки надимались від обурення. Низьке чоло спітніло, наче бурулька, що танула під весняним сонцем. Вицвілі, майже прозорі очі невидюще дивились перед собою. Такі ніколи не принесуть дива.
— Я ще довго чекатиму? Ваш квиточок?
— Посвідчення, — тихо відповіла Віра і знову заплющила очі.
— Посвідчення то посвідчення… Чого одразу не сказати? — Контролер щось бурмотів, просуваючись далі по вагону й видивляючись серед пасажирів налякані обличчя — свою клієнтуру.
— Та куди він суне? Чоловіче, побійтесь Бога! Май совість, куди по ногах?! Ви мені просто в обличчя пхаєте!
Трамвай, запустивши всередину чоловіка з величезною ялинкою, гудів, як розбурханий вулик. Справжньою — з лісовим ароматом хвої. Зелені гілки ображено дряпали пасажирів і стукали у вікна: тиснява нікому не до вподоби. Віра притулилася щокою до вікна. Хто купує ялинки до Різдва? Раніше про це треба було подумати.
— Хоч ви йому скажіть! — До неї впритул наблизилась розпашіла жіночка в червоному береті.
Вона мовчала. Якщо промовити хоч слово, обернутись, поглянути в очі, цей вулик засмокче тебе, розчинить у собі.
— Пані, можна дівчинка вам на коліна сяде? — Втомлена матуся з оберемком важких сумок садовила на коліна кволій Вірі малу в жовтому комбінезоні, що робив її схожою на похнюплене курча.
— Не треба! — Вона ледь встигла відштовхнути дитину.
— Ви що робите? — скрикнула жінка.
Мала поточилася і випустила з рук яскравий пакет. З нього посипались іграшки. Блискучі, кольорові. Справжнє свято, що в єдину мить опинилось під ногами. Кілька іграшок одразу роздушили важкими підборами. Мала зарюмсала, шморгаючи кирпатим носиком.
— Не треба було її мені на хворі коліна садовити! — гаркнула Віра.
— Та як ви можете? То ж дитина! А якби впала? — Мама притисла до себе малу і голосно обурювалась. — Що за людина? Свою дитину, певно, не відштовхнула б, геть під старість розум втратила!
Літня пані стріпнулась, наче від ляпасу, але змовчала.
— Ви тільки на неї подивіться! Сидить пава кучерява, наче оглухла!
Пасажири загули, підтримуючи обурену матір. Віра опустила погляд і зловила власне відображення у срібному сніговичку, що вчепився гострим кутиком у поділ її пальто.
— Це сніговичок! Я вгадала, скажи! Скажи, мамо! Я вгадала? — Дівчинка лежала під теплим боком мами й тягнулася пальцями до іграшки.
— Вгадала! — Мама посміхнулася.
— Тепер моя черга!
Ялинку тато привозив перед самим Новим роком — величезну, пухнасту. Щоб під саму стелю. Для неї виділялось особливе місце — біля вікна. Ялинка обов’язково мусила обертатися навколо себе, як карусель. І вони аж до самих сутінок прикрашали її гірляндами й іграшками з кольорових коробок. Кульками всіх кольорів веселки, шишками, бурульками та найцікавішими — фігурками на крихітних прищіпках.
Кожного Різдва вони з мамою мостились під нею, просто під пухнасті гілочки, і по черзі вгадували, хто на яку іграшку дивиться. За кожну вгадану мама розповідала казку. Сніговичок був одним із улюблених: через необачність він завжди потрапляв у неймовірні пригоди, але наприкінці завжди знаходив вихід — просив пробачення. З будь-якої ситуації є вихід, якщо попросити пробачення в того, кого образив. Так казала мама.
— Пробач, — прошепотіла Віра, простягнула іграшку дівчинці-курчатку і підвелась.
Ображена матір іще щось кричала вслід, але старенька вже її не чула. Віра повільно вийшла з трамваю, втягнула носом повітря і закашлялась: на вулиці похолоднішало. Жінка з останніх сил дошкандибала додому і скинула пальто. Потім, перевівши подих і кривлячись від болю, стягнула черевики. Коліно розпухало на очах. Жінка приклала до нього рушничок із льодом і вмостилась у кріслі. Пересуватись квартирою було важче, ніж вона думала. Голоду не було, то й добре: до базару вона так і не доїхала. Але шлунок потребував чогось теплого. Старенька підігріла собі кисіль із ягід і перевела погляд на круглий годинник. Стрілки зупинились біля позначки з цифрою дев’ять, і годинник гучно бамкнув: саме час.
— З днем народження, Віро. З шістдесятим Різдвом, — прошепотіла жінка, відпила ковточок і виплюнула назад. Кисіль обпікав, як справжнє літечко.
Віра відкинулась у кріслі, заплющила очі і знову занурилась у спогади.
Дівчинка пила ягідний кисіль великими ковтками. Мама називала його літечком, бо зігрівав і пахтів гарно. І літечко посеред зими завжди було солодким і смачним.
— Не поспішай, ніхто його в тебе не забере!
Але вона не чула. Обпікаючи язик і губи, вона поспішала допити літечко до останньої краплі. Адже після цього можна було одягатись і йти на карусель.
Карусель завжди привозили в січні. Величезну, з яскраво-червоним куполом. Встановлювали навпроти Оперного театру на проспекті Свободи, просто біля височезної темно- зеленої ялинки. Щовечора на ній запалювалися святкові гірлянди і грала весела музика. Святкові вогники віддзеркалювались в очах кожного малюка, який бачив карусель, і його тягло до ялинки, як магнітом.
Дівчинка не уявляла Різдва без неї. Спочатку привозили карусель, потім був її день народження, а наступного дня — Різдво. Три чудові святкові дні.
Карусель… Як давно вона каталась на ній? Останні роки до пенсії жінка завжди працювала в день перед Різдвом. Улюблена робота — бухгалтер у невеличкій компанії — перетворювалась на пекло.
