Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома

— Алло! Уляно? — Луна відбилася від високого склепіння, і знову виникло відчуття порушеного спокою, ніби в музеї, де самі експонати мовчазно закликають до тиші.

— Так, то я… Ти ще довго? Чи я маю ключа черговій на вахті здати? — Улянка заторохтіла, як завжди, з місця в кар’єр.

— Та я тут за дорученням Ігорка застрягла… — Оля максимально стишила голос, але кожне слово резонувало в повітрі, мов промовлене в мікрофон.

— Що? За дорученням Ігорка? — Уляна безцеремонно перебила Олину мову, не здатна дослухати до кінця. — Та твій Ігорко поїхав до Києва з Гагою… святкувати Різдво… А тобі дав «доручення»?!

— Не може того бути… Він не так і давно мені дзвонив і просив занести продукцію до заслуженого діяча мистецтв Харкуна… Я щойно від нього вийшла… — Оля відчула, що тендітний метелик усередині більше не літає…

— Ще як може! — вже обурено верещала Уляна. — На власні очі бачила, як твій Ігорко сідав з речами до Гаги в машину!

Уляна ще щось довго і переконливо оповідала, але Оля після фрази «Вона його посадила біля себе в автівці і поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая! Уяви!» перестала реагувати на подальші репліки подружки.

«Поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая…»

Оля навіть не докладала значних зусиль, аби це уявити, бо Гага таки була чимось схожа на Снігову Королеву. Величезні холодні очі, незворушний вираз вічно молодого обличчя, і жодної посмішки. Ніколи й ні для кого. Й Ігорко, який дійсно нагадував блакитноокого Кая, тільки вже дорослого і з темним волоссям, укладеним у коротку зачіску…

— Перепрошую… Ти сказала, «щойно вийшла від Харкуна»?

Оля підвела очі. Повільно приходила до тями. Запитання Ігоря теж перетравлювала довго, мов в уповільненому кадрі, як і несподіваний перехід на «ти».

— Так… А хіба прізвище Ореста Михайловича не Харкун? — Оля вже не намагалася говорити тихіше, і слова летіли десь на третій поверх і билися в замерзлу шибку стрілчастого віконця.

— Ні, не Харкун, а Білецький… — Ігор знову засміявся — так щиро, що й Оля мимохіть посміхнулася. — Харкуни — то наші сусіди. Власне, Олена Миколаївна… Відома співачка, до речі. Заслужений діяч мистецтв навіть. Але вона вже рік не живе тут. Переїхала до доньки в Італію…

Пауза, яка запала після нервового Олиного і цілком щирого Ігорового сміху, дещо затяглася. Олі було страшенно ніяково від усвідомлення того, що вона вдерлася не просто до незнайомих людей, а до глобально незнайомих, що до них, як з’ясувалося, не мала ані жодної справи, ані найменшого стосунку…

— З усіма буває… — Ігор знову ніби відчитав її думки.

Оля повільно пішла сходами донизу. Вона чула позаду Ігореві кроки, чула, як бемкала каструля у картатій торбі, чула луну, що йшла під’їздом, проте не відчувала власних думок і почуттів. Лише дивну полегкість, ніби нарешті збула продукцію, а не тягла її назад.

На вулиці було тихо і ясно. Сніг по-святковому прикрасив місто. У неоновому світлі ліхтарів він сріблився і переливався блакитно-синім сяйвом. Це було так шляхетно з його боку — прикрити чорне розтале багно і надати Львову справжньої різдвяної урочистості.

— Мов у казці… — вирвалося в Олі.

— Так… Ти теж з’явилася ніби з казки і виявилася саме такою, якою я собі й уявляв дівчину Олю з Тернополя… — Ігор, який ішов трохи попереду, показуючи шлях до зупинки, раптом спинився. — Але її ніколи не існувало. Я вигадав дівчину Олю з Тернополя.

— Як то? — Ольга від несподіванки теж спинилася. Вона не могла роздивитися в напівтемряві обличчя хлопця, але все ж їй здалося, що він посміхається, задоволений власним жартом.

— Довелося вигадати… Через сестру… Бо згідно з дідовим заповітом ми з нею зможемо користуватися його майном лише тоді, коли матимемо власні родини. — Тепер Ігор говорив повільно, ніби з примусу, і став зовсім не схожим на того веселого хлопця, який сміявся п’ять хвилин тому в під’їзді. — А сестра хоче чимскоріше дістати свою частку, от і шукає кавалера на роль «чоловіка». Довелося пожартувати, що на Різдво приїде моя наречена з Тернополя… Думав, це її трохи відверне від ідеї фіктивного шлюбу… Їй би довчитися, бо як взяла академвідпустку три роки тому, так і досі відпочиває.

Оля й Ігор спинилися в арці, майже при виході на освітлену і геть порожню вулицю Хмельницького. Лише хвилини не вистачило, аби дійти до зупинки. «Шістка» прогуркотіла в бік центру, лишивши по собі післясмак ранкового дежавю. Зайва хвилина? Чи навпаки — втрачена хвилина, яка вкотре змінювала розклад життя?

Наступного трамваю довелося чекати довго, хоча, здавалося, обоє цього не помічали. Час ніби спинився. Так буває, коли не треба вимушено і вимучено шукати тему для розмови, коли слова приходять самі собою, складаючись у дотепні історії з дитинства і дорослого життя, що їх колись довелося пережити. Врешті над’їхав трамвай. Оля й Ігор, не змовляючись, зайшли в гостинно розчинені двері. Вони були одинокими пасажирами цього запізнілого вагончика, але попри те відчували настрій свята, бо він, здавалося, витав скрізь, просочувався у кожну шпарину Львова.

Трамвай поїхав із двома пасажирами на широкому задньому сидінні, а на зупинці лишилася тільки самотня картата торба з продукцією.

Анастасія Нікуліна

Шістдесяте Різдво

Старенька у синьому пальті розпласталась на бруківці, неприродно підібгавши під себе праву ногу. Довгу косу тріпав лихий вітер, затуляючи обличчя сірою сніговою завісою. Віра спробувала підвестись, але нога не бажала згинатись у коліні і боліла при кожному русі. Зціпивши зуби, жінка підвелась. Це ж треба було — впасти на рівному місці! До трамвайної зупинки лишалося заледве десять кроків. Головне — дійти. Вона впорається й сама. На кого ще розраховувати? Спираючись на цегляну стіну, вимащуючи пальто і пальці в рудій пилюці, Віра вперто пошкутильгала вперед. Люди здивовано озирались на згорблену постать і відвертались. У переддень Різдва нікому не хотілось поганих спогадів.

Червоно-жовтий трамвай весело дзенькнув, сповіщаючи про початок руху. Літня жіночка насилу виповзла по сходинках (лише три маленькі сходинки, а насправді — вічність) і впала на сидіння, незграбно виставивши ногу у проході. Двері з рипінням зачинились — трамвай рушив. Біля дивної старої в брудному пальто ніхто так і не наважився сісти. Випадкові пасажири передавали гроші на квитки та годували ними послужливо роззявлену пащу старого компостера, жваво обговорювали майбутні гостини й переказували старі-нові рецепти святкового столу.

Перебільшено