Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома

— Заходь уже. Роззувайся і тут сідай, — показала на диван. — І щоб ні звуку мені, ясно?!

— Ясно, що ясно. — Люба швиденько заскочила у квартиру, скинула наплічник, зняла пальто і роззулась. Із кросівок показалися грубі в’язані шкарпетки з червоним орнаментом. — Цьоцю Віро, у вас так тепло і так солодко пахне. Ви пляцок спекли?

— Ні.

— А що у вас із ногою? — Дівчина підійшла ближче. — Ви стогнали, я чула. І кульгаєте! Може, треба лікаря? Давайте викличемо. Ще не пізно, хтось та й приїде! Чи, може, є мазь якась! А якщо перелом? То ж гіпс накласти треба!

— Нічого мені не треба. — Віра переконалася, що на сходовій клітці немає ніяких інших непрошених гостей, і зачинила двері. — Сиди тихо!

— Сиджу. Але ж на Різдво завжди має бути щось смачне. От у нас…

— Що у вас?

— У нас нічого, тому й хочеться. Раніше було, але то в бабусі. У Святвечір голубці, картопляники з гречкою, кутя. Мама чомусь не робить такого. От і свята в нас не буває. — Дівчина винувато посміхнулась. — Але ж свято — то не тільки їжа. Хоча з їжею завжди веселіше, так? Бабця пироги пекла в грубі в літній кухні. Пам’ятаю, дрова тріщали, як ото сніг під ногами! Ми туди з меншенькими втікали — вишивали картину мамі на подарунок. — Люба задумливо намотувала на палець пасмо волосся. — Бабуся доїла корову, вітер розгойдував ліхтар над хлівом. Було страшно і самотньо. Думалось: як там корівка сама залишається в темряві? А ці шкарпетки — от дивіться! — мені бабуся зв’язала. Досі ношу, тільки латочку на п’ятці поставила.

— Ходи за мною.

Віра пройшла на кухню і налила дівчині киселю в горнятко.

— Який гарячий! Аж пашить! Як літечко! — Люба ковтнула на ходу і посміхнулася. Бліді щічки повільно вкривалися здоровим рум’янцем. — Ой, у вас тут кориця розсипана. Давайте я приберу!

— Залиш. Сама потім…

Люба слухняно сіла на табуретку, щоб за мить знову скочити на ноги.

— А де ваша ялинка? До Різдва її викидати не можна. Чи ви не ставили? Не ставили, так? — Дівчина поставила горнятко на бильце дивана, закопалася з головою в наплічник і витягнула звідти букет з ялинових гілочок. До аромату кориці одразу домішався запах лісу. — Захопила по дорозі. Все одно вони нікому не потрібні: просто валялись, а так — нам свято буде! Можемо поставити у воду, я завжди так роблю. Цілу ялинку шкода, а гілочки — можна!

Дівчина покрутила головою, шукаючи, куди можна примостити гілочки. Віра набрала у скляний полумисок води і поставила їх туди. Цікаво, на таку ялинку можна повісити іграшки?

— Моя подруга завжди негарні ялинки вибирає: каже, що їй шкода, бо їх ніхто не купує. А я часом зимою в ліс виходжу — в нас він біля хати — і просто живі ялинки нюхаю. Наче всі вони мої, і шкоди ніякої. У лісі гарно, але й у Львові теж! Тільки шкода, що снігу нема, було б іще гарніше. Але сніг можна й уявити — так просто уявляти, що він є, коли його нема.

— То, може, ти й пляцок уявиш? — пожартувала Віра. Дівчина розмахувала руками і торохтіла як заведена. Її щебет заспокоював, від нього на душі ставало тепло.

— Можу! — Люба з готовністю заплющила очі. — От він стоїть просто переді мною на столі. З маком і вишнями. Запечений, зі скоринкою, але з ніжним м’якушем! І повно дірочок у ньому, як у сирі. Пісний, але солодкий, бо багато меду. О, як би я його зараз з’їла! Взимку треба завжди пекти багато солодощів, бо Зима — то справжня ласунка!

Для дівчинки змалку Зима була справжньою ласункою. На дашках кольорових медівникових будиночків біля Ратуші із зефірними левами на вході лежали пишні кучерики цукрової вати. На заході сонця небо заливало гарячим шоколадом. І настрій ставав солодким-пресолодким. Сезон цукерок і блискучих шарудливих обгорток. Чорна кам’яниця — викладена з кавових зерен. Кам’яниця Геппнера — із полуничної пастили. Палац Корнякта — яблучний пиріг. У фонтанах, просто з-під ніг Діани, Нептуна, Амфітрити й Адоніса — пускає бульбашки святкове шампанське. На гілках дерев — кольорові льодяники, горішки в золотій фользі й мандаринки. Шоколадно-вафельні дні з зефірно-цукатними ранками. Морозними ночами над головою грильяжне небо. Місяць — глазурована мармеладка. Бісквітні тротуари й навіть підземна Полтва під Оперним театром — повні тістечок по самі береги. Бруківка викладена з «морських камінців». А Зима сідає в марципанові сани і їде фісташковим лісом у свій замок, зроблений з найкращого пломбіру.

Як давно вона не їла солодкого? Вісім, дев’ять років? Десять. Завтра буде рівно десять. Солодке не має жодного смаку, якщо немає для кого його готувати.

— Мама твоя такий готує?

— Та що ви, цьоцю! В неї часу нема… — Люба затнулась і перебільшено весело продовжила: — Я так люблю у Львові на Різдво бувати. Зовсім не те, що влітку чи восени. Хоч і людей багато.

— У Львові завжди людей багато.

— Але взимку вони якісь добріші чи як це назвати?

— Ага, добріші. — У пам’яті саме зринув спогад про вечірній трамвай. Нікому не було діла до старої жінки з пошкодженою ногою. Ніхто не допоміг, не підтримав. Добріші, ага.

Але в Люби було інше бачення.

— Справді! Я вірю, що кожного свята люди стають трішки добрішими. От знаєте — тільки від цього самого передчуття дива, яке от-от відбудеться. От з вами ставались дива? Я вірю, що колись зі мною станеться.

— Краще би з тобою спершу пляцок стався, а потім можна і про дива розмовляти… — невідомо чому усміхнулась Віра, і раптом у неї з’явилась ідея. — Знаєш, я вже давно нічого не пекла. І не хочу. Але тобі можу розказати, що треба робити, — сама собі пляцок спечеш. У морозилці вишні були — тож буде вишневий.

— Ой, правда? Як добре! А то я вже така голодна. А що треба робити?

— Тебе мама мала б навчити вже давно. Он яка висока вимахала.

— Ну та… — Люба відвела погляд.

Троюрідна Вірина сестра не була мамою, про яку мріють маленькі дівчатка. Надя обросла дітьми, як бруньками, і тулилась у злиднях за сто кілометрів від Львова. Чоловік її давно покинув, і вона почала прикладатись до пляшки, щоб хоч якось відгородитись від тяжкого життя. Останні роки вона відправляла одного з дітей до Віри — налагодити зв’язки. Спочатку старенька йшла на