Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Другий брат, той, що п’яницею не був, народився на світ невчасно. Батько й мати саме розтринькали свою любов, і син прийшов до них, ніби телеграма на адресу покійника чи трояндова насінина на крижану брилу. Тому вони й не подарували його обличчю краси. Ніхто не захоплювався його першими словами. Батьки не бачили, як він росте. Той другий брат дихав, але для людей його не існувало.
Та не про це мене закляли мовчати. Якби я оце зараз сказала, воно вже ні для кого не мало б жодного значення.
Мене закляли мовчати про те, що сталось одного дня в батьківській оселі двох братів. Матері не було вдома, коли прийшов п’яний брат. Не було й другого брата, бо він у підвалі, в своєму храмі з поганого боснійського вугілля, молився Богові перед заходом сонця. Вдома був лише батько.
П’яний син вимагав грошей, а батько, як завжди, сказав: «На пійло немає!».
У п’яного сина заплітався язик, він знову просив, батько знав, що це триватиме якийсь час, і тільки повторював свої слова. Але воно тривало задовго, батько хотів було вийти з кімнати, легенько відштовхнув сина — але син був такий п’яний, що впав. Коли ж упав, у нього в голові проясніло, і якраз настільки, щоб збагнути, чому він упав. Бо його відштовхнули, як мертву й непотрібну річ. Якби так не було, думав він, батько принаймні подивився б на нього.
П’яний син пішов на балкон і взяв сокиру. Батько сидів до нього спиною і намагався просилити нитку в голку, щоб пришити ґудзика до сорочки. Замахуючись сокирою вперше, син думав, що це не набагато гірше, ніж бути відштовхнутим. Зрозумів, що це таки значно гірше, коли в батька тріснув череп і коли той заскавулів, ніби пес, якого збила машина. Після того п’яний син рубав і рубав сокирою, щоб переконати себе й батька в тому, про що думав перед цим: це не гірше, ніж бути відштовхнутим.
Так їх і застав отой другий брат, що у своєму храмі з поганого боснійського вугілля молився Богу. Задовго тривала його молитва.
— Я вбив його, — плакав брат, що вже й не був тяжко п’яний.
— За що? — питав його другий брат.
— Не знаю.
— Як не знаєш? — він обійняв його, і так вони стояли якийсь час, а я питала себе, що ж може статися далі.
— У тебе четверо синів, — сказав той брат, який не мав нічого. — У тебе дружина.
— Ти зможеш мені пробачити? — питав брат, що вже анітрохи не був п’яний.
— Це ти мені пробачиш, — сказав брат, який не мав нічого, взяв сокиру до рук і ударив по тому місцю, де мала б лежати мертва батькова голова, якби від голови ще щось лишилося.
Я була тоді єдиним свідком і єдиним свідком лишаюся дотепер, поки він чекає на Требевичі, що по нього прийдуть.
Коли на суді його спитали, за що він убив батька, якого не вбивав, брат, що народився на світ невчасно, відповів:
— Не знаю.
Асаґ
Не пам’ятаю, коли це було. Дивно, що взагалі щось пам’ятаю у свої роки. Тому більше не питай мене: коли, коли, коли… Звідки я знаю коли! І чому тобі так важливо, коли це було? Головне, що було. Може, навіть і не те головне. Головне, що це добра історія, яку розповідають, скільки себе пам’ятаю, — а це, Богу дякувати, вже дев’яностий рік. Можливо, розповідали її й раніше, але того не знаю і не брехатиму, коли вже не знаю. Тобто можу і збрехати — мені не вперше й не всоте: здається, в житті я брехав частіше, ніж правду казав, але нащо тобі мене слухати, якщо наперед знатимеш, що десь набрешу?
Мав один дубровницький купець єдину доньку на ім’я Мара. Вона прийшла у світ, так би мовити, у крайній час: мати її народила, маючи повні сорок три роки, коли вже ніхто не сподівався, що дім Іветича може побачити пологи. Старий Шимун — так звався купець — спершу й не дуже радів, коли Вінка — так звали його дружину — привела на світ дівчинку. Обірветься його рід, зникне ім’я, не буде більше Іветичів, наче їх ніколи й не було на світі. Але за три місяці, коли дитинка вперше усміхнулася татові, в Шимуні щось зламалося, зник усякий гнів, і вже він свою Мару й на сотню синів не проміняв би. Так воно в батьків зазвичай і буває. Хочуть синів, хочуть виряджати їх на війну, і щоб з війни ті вже не поверталися, і щасливі, коли сини в них народжуються. Але те щастя триває коротко. Справжня, інша батьківська любов починається з доньками.
Дівчинці виповнилося п’ять років. Шимун дивився на неї, як на Бога, зірки б для неї з неба познімав, якби міг, але Місто не припиняло гудіти, що невдовзі згасне рід Іветичів, і навіть Шимуна вже не варто Іветичем кликати. Скоро він помре, тож краще наперед звикати, що роду-племені Іветичів більше немає. Зі злостивості поховали ім’я, перш ніж останній зник, хто його носить. Люди такі речі люблять так само, як і похорони. Ніде не почуваєшся настільки живим, як на похороні, і ніколи твоє ім’я не постане таким великим і важливим — хай би ти був послідущим злиднем з найбіднішої родини, — як тоді, коли згасає котрийсь зі шляхетних родів.
Долітали до Шимуна такі слова, бо й мовлені були, щоб поцілити в того, кому заболить найбільше, але Шимун змовчував, не відповідав, не парирував, тільки лють наростала в ньому. Іветичі, щоб ти знав, здавна жили за межами міських мурів, і хай як зросло їхнє багатство, всередину їх не пускали, не дозволили остаточно стати шляхтою. Був у цьому злий умисел, та було й дещо інше. Сім’ї, що мали шану та міць, але жили за міськими мурами, колись були найкращою військовою силою Республіки[72]. Їхня лють захищала мури від завойовників. Звісно, дубровчанам зрештою завжди вдавалося домовитися з турками, але й завжди потрібен був хтось, кому напевно не важко й загинути. До
