Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Взагалі-то я не хапаю, — сказав я. — Табакі переконував, що це подарунок.

— Подарунки Табакі треба на світло розглядати, перш ніж візьмеш їх до рук, — порадив Чорний. — Добре, надалі будь обережніший. — Він віддав мені папірець і пішов до сходів.

— Стій! — покликав я його в паніці. — Почекай, Чорний!

— Ну? — він зупинився, трохи незадоволений, ніби розмовами я відволікав його від важливих справ.

— Чому Табакі так зі мною? Що я йому зробив?

Чорний дивився похмуро, жував жуйку і думав.

— Чому? Ну, взагалі-то він вважає, що це круто — потрапити в Клітку. Що це приємно.

— Що ж у цьому приємного? — обурився я.

Якщо вірити Фазанам, Клітка була чимось на кшталт тюремної камери-одиночки для особ­ливо небезпечних злочинців. А в деяких питаннях я їхній думці довіряв.

— Що приємного? — манера Чорного поволі повторювати поставлене йому запитання більш нетерплячу людину могла б звести з розуму. — Ну, розумієш, там тихо. Нікого немає. І дуже тихо. Звукоізоляція. Насправді зовсім непогано. Я, наприклад, люблю там бувати.

— Слухай, — заквапився я, — якщо ти це любиш… Може, я віддам тобі цей папірець, і ти поїдеш в ізолятор замість мене?

Чорний хитнув головою:

— Не вийде. Там вказане розміщення візочника. Можеш помінятися з Лордом. Або з самим Табакі.

Він пішов, залишивши мене в сум’ятті. Усю дорогу до спальні я думав, що робити: смертельно образити Шакала чи посидіти в ізоляторі? Судячи з усього, виходило, що краще друге. Перетерпіти трохи — і забути про цю історію. Про Табакі я звідкись твердо знав, що він нічого не забуває та не пробачає. Звідки в мене взялася ця переконаність, я не розумів, але під’­їжджаючи до четвертої, твердо вирішив не відкараскуватися від подарунка. Якщо Табакі переконаний, що зробив мені приємне, не варто його переконувати у протилежному.

А він був у цьому переконаний. Сяючий і діловитий, він штопав рукав джинсової куртки, про яку моментально повідомив, що це спеціальна «кліткова» куртка, для «тих, кого відправляють туди», і що мені потрібно негайно її одягнути, а то раптом я не встигну цього зробити, і взагалі «мало що».

Куртка виявилася важкою, ніби її підбили жерстю. Табакі дав мені її потримати, але моментально забрав і, розстеливши на ліжку, почав демонстрацію «таємниць для втаємничених». Македонський, Лері й Горбач стовпилися, оточивши нас, і зацікавлено спостерігали. Я відчув себе дитиною, яку всією сім’єю готуються відіслати на карнавал.

Куртка складалася з двох. Підкладка була така товста, що цілком тягнула на окрему куртку. Вона кріпилася за допомогою потайних замочків і ґудзиків та повністю знімалася. Шакал двічі продемонстрував механізм її видобування. У куртці без підкладки розміщувалися основні тайники. У підбитих плечах — дві бляшанки з сигаретами. У ліктях — коробочки з таблетками. «Від болю голови, від безсоння, від проносу, — скоромовкою перераховував Шакал. — Інструкції тут же. Усі розрізняються за кольорами». У полах куртки ховалися дві запальнички та дві попільнички. «Тому що багато хто, знаєш, гасить сигарети безпосередньо об підлогу, а там легкозаймистий інтер’єр».

— Взагалі ти там якомога менше кури, — втрутився Горбач. — Задихнешся. Ні на грам вентиляції.

— Ну хоч якась дірка під стелею там усе-таки є, — заперечив Лорд, перевиснувши через край ліжка. — До того ж Куряка збирається курити не люльку.

— Дим від люльки не такий токсичний, — негайно завівся Горбач. — Його більше, але він не смердить.

— Дивлячись на чий смак.

— Тихо! — перебив їх Табакі. — Я даю важливі інструкції, попрошу не лізти з ідіотськими зауваженнями.

Підкладка повернулася на місце, тайники заховалися.

— Далі… — Табакі напутливо підняв палець. — Шар другий — неконтрабандний. Дивися уважно, зайве зараз приберемо. Хоча, чесне слово, там немає нічого зайвого.

Неконтрабандний шар складався з плеєра, десяти касет, плитки шоколаду, блокнота з віршами Шакала, торбинки з горіхами, трьох амулетів, шахового набору, запасних батарейок, колоди карт, гармошки й чотирьох книжок кишенькового формату, вщент за­яложених. Не дивно, що, вдягнувши цю куртку, я ледве міг дихати. І хоч Табакі сам запропонував витягнути все зайве, він дуже несхвально поставився до того, що я вирішив залишити гармошку та карти.

— Я не вмію грати на гармошці, — переконував я його.

— Саме час навчитися!

— Я не розкладаю пасьянси!

— Я дам тобі самовчитель!

Із підвіконня зіскочив Сфінкс і приєднався до нас. Горбач вийняв з лівої кишені куртки дві зачерствілі булочки. Табакі подивився на них із сумом.

— Не так уже й давно вони там лежать. Цілком можна було б погризти.

— Годі вже, Табакі, — сказав Лорд. — Кому сидіти в ізоляторі, тобі чи Куряці?

— Йому! — шарпнувся Шакал. — Але він у цьому ділі новенький, хай прислухається до думки більш досвідчених однозграйників!

Я виколупав з нагрудної кишені пачку листочків з кросвордами, ще один блокнот і ручку.

— Це моє, — простягнув за ними руку Лорд. — Можеш залишити, я не ображуся.

Зрадівши, я передав йому купу папірців і взявся за книжки.

— Вірші скандинавських поетів, — прочитав я.

— Якщо ти не любитель, я їх заберу, — з готовністю запропонував Горбач.

Я зненацька дотямив, що в «кліткову» куртку вніс свій вклад кожен, кому доводилось сидіти в ізоляторі. Якраз тому вона і стала такою непідйомною. Тут було зібране все те, що кожен із них вважав для себе корисним. І тут мене вразив Лері. Він байдуже погойдувався на каб­луках своїх жахливих чобіт, спостерігаючи за патранням куртки, а тоді раптом сповістив:

— А я ось ані разу ТАМ не був. У мене це, знаєш… клаустрофобія. Мені навіть у ліфт не можна…

Я так здивувався, що не знайшовся, що відповісти. Лері вперше зі мною заговорив. Точніше, не вперше, але вперше по-людському. Як зі своїм.

— Ага, — тільки і сказав я. — Зрозуміло.

— І взагалі я ЙОГО боюся, — шепнув він, присуваючись ближче. — Усяке розповідають. Ти — молодець. Не побоявся.

— Е! — обурився Табакі. — Що за занепадницькі розмови перед відправленням? Людину, можна сказати, на відпочинок споряджаємо! Відійди від нього, Лері, не стій з похоронною міною!

Лері слухняно відійшов. Табакі почав пояснювати, що ізоляторів два. Синій і жовтий. Що синій — не для людей зі слабкими нервами, зате він загартовує дух, а в жовтому і взагалі душа радіє.

— У синьому починається депресія, а в жовтому смердить сечею, тому що там злив заїдає, — перебив його Сфінкс. — Це задоволення тільки для того, хто мріє побути наодинці. Ти мріяв про таке, Куряко?

— Уже мрію, — пропихкав я, знемагаючи під ваготою чудо-куртки. Я не міг у ній навіть руки зігнути. Заважали тайники в ліктях. — А скоро… Скоро за мною прийдуть?

Прийшли доволі скоро.

Наостанок, коли мене вже вивозили, немов нерухому ляльку, здивував Македонський. Підбіг і подав мені ліхтарик:

— Кажуть, там вимикають світло ночами. Візьми, а раптом захочеш що-небудь знайти в темряві.

Це було більше, ніж я чув від нього за всі шість днів у групі.

Руки не згиналися, але пальці працювали, і я схопив ліхтарик. При цьому я встиг побачити очі Македонського. Вони були кольору чаю. У цяточку.

Іще я встиг сказати «бувайте!» всім іншим. Шакалові, який мені розчулено махав. Лері, який тупцяв коло дверей. Лордові, який кивнув мені з ліжка. Сфінксові, який сидів на його спинці. Горбачеві. Усім…