Номер нуль - Умберто Еко
— Стривай, послухай. Хіба до тебе прибиральниця не приходить?
— Тільки раз на тиждень.
— Гаразд, коли вона приходила востаннє?
— Вона завжди приходить у п’ятницю по обіді. До речі, саме у п’ятницю ми дізнались про Браггадочо.
— Отже, хіба вона не могла перекрити воду, бо її дратувало крапання у лазничці?
— Але я того вечора у п’ятницю випив келих вина, щоб запити снодійне...
— Ти випив півкелиха, й тобі вистачило. Навіть коли воду перекрито у трубах, завжди лишається трохи води, тому ти просто не зауважив, що то залишки води у твоєму крані. Ти того вечора ще воду пив?
— Ні, я навіть не вечеряв, спорожнив лише півпляшки віскі.
— От бачиш? Я не кажу, що у тебе параноя, але почувши про те, що Браггадочо убили, й те, що тобі розповів Сімей, ти зразу вирішив, що хтось вночі вдерся у твою квартиру. А натомість то у пообіддя приходила прибиральниця.
— Але ж Браггадочо справді убили!
— Ми ж можемо припустити, що його смерть, може, не має ні до чого стосунку? Отже, цілком ймовірно, ніхто тебе не переслідує.
Протягом останніх чотирьох діб ми перебирали, складали та відкидали гіпотези. Я ставав щодень пригніченішим, а Майя дедалі послужливішою, невтомно бігаючи туди-сюди з хатини у село за свіжими продуктами та пляшками содової, яких ми спорожнили вже аж три. Двічі кохалися. Проте я робив те люто, ніби прагнучи випустити пару, не отримуючи задоволення. Утім, я відчував, що чимраз дужче люблю це створіння, котре з тендітного дівчати перетворилося на вірну вовчицю, ладну загризти кожного, хто заміриться мене скривдити.
Допоки не прийшов оцей вечір: коли ми, увімкнувши телевізор, майже випадково наскочили на програму Корадо Ауджіаса[177], який розповідав про англійську передачу, яку саме вчора показували на BBC: Operation Gladio — «Операція “Гладіо”».
Ми дивилися вражено, не промовляючи ані слова.
Скидалося, ніби то була постановка Браггадочо. У програмі були всі припущення Браггадочо й навіть більше: розповідь ілюстрували кадрами та додатковими документами, йшлося про дуже відомих людей. Розповідали про злочини бельгійської stay-behind, коментували те, що прем’єр-міністри дійсно знали про існування організації «Гладіо» — утім, лише ті, кому довіряло ЦРУ. Приміром, прем’єрам Моро та Фанфані[178] ніхто нічого не розповідав. Ширмою видавалися заяви штибу: «Обман — стан ментальності й ментальність держави». Протягом усієї програми показували (дві з половиною години) Вінчигуерру, який про все розповідав, навіть про те, що ще до закінчення війни спецслужби союзників змусили Боргезе та членів його «Дечіма МАС» підписатися під обіцянкою співпрацювати з ними у майбутньому, щоб протистояти радянському вторгненню. А чимало свідків завзято підтверджували, що для такої операції, як «Гладіо», звісно, не могли вербувати колишніх фашистів; з іншого боку, всі знали, як у Німеччині американські спецслужби забезпечили безкарність навіть таким тварюкам, як Клаус Барбі[179].
У кількох кадрах з’являвся Джеллі, радо визнаючи, що співпрацював із спецслужбами союзників, хоч Вінчигуерра називав його затятим фашистом, тим часом Джеллі розповідав про свої справи, свої зв’язки та своїх інформаторів, навіть не переймаючись, що всі прекрасно розуміють, що він грав у подвійну гру.
Коссіга розповідав, як у 1948 році він, молодий солдат-католик, отримавши кулемет «СТЕН» та ручну гранату, був ладен діяти, якщо компартія не погодиться з результатами виборів. Потім знов показали Вінчигуерру, який вкотре спокійно заявив, що всьому крайньому правому крилу дозволяли дотримуватися стратегії створення напруги у суспільстві, щоб підготувати психологічно широкий загал до проголошення надзвичайного стану. Водночас чітко давав зрозуміти, яким чином «Новий порядок» та «Національний авангард» співпрацювали з головами різних міністерств. Депутати, які брали участь у парламентських розслідуваннях, цілком ясно говорили про те, як спецслужби та поліція плутали карти, коли траплялися різноманітні замахи, щоб завадити судовим розслідуванням. Вінчигуерра відверто зізнавався не лише у тому, що за терактом на майдані Фонтана стояли неофашисти, яких засудили як натхненників замаху, Джованні Вентура та Франко Фреда[180] з «Нового порядку», а й у тому, що над ними стояли ті, хто безпосередньо керував операцією з таємної служби у міністерстві внутрішніх справ. Потім розлого переповідав те, як «Новий порядок» та «Національний авангард» проникали у ліві об’єднання, щоб підбурювати їх до терористичних актів. Полковник Освальд Ле Вінтер[181], людина з ЦРУ, запевняв, що у Червоні бригади не лише проникали інформатори, а й що червонобригадники отримували накази від генерала Сантовіто[182] з SISMI — Військової розвідки та служби безпеки.
У скандальному інтерв’ю один із засновників Червоних бригад — Франческіні, якого заарештували одним з найперших, ніяково питав: чи, бува, за щиросерде зізнання його не заберуть виконувати якісь інші завдання? А Вінчигуерра й надалі запевняв, що «Національний авангард» мав завдання поширювати маніфести за Мао, щоб люди почали боятися тих, хто має прокитайські переконання.
Один з командувачів «Гладіо», генерал Індзеріллі, без вагань заявив, що при казармах карабінерів розташовувалися зброярні, і його люди могли вільно піти й узяти зброю, якої потребували (історія для бульварного роману), показуючи як упізнавальний знак половину тисячолірної банкноти. Певна річ, наприкінці заговорили про замах на Моро й про те, що агентів спецслужб бачили на вулиці Фані у час викрадення. А разом з ними чоловік, який на своє виправдання казав, що опинився на цій вулиці, бо друг запросив його на обід, лише незбагненно, чому він прийшов на зустріч о дев’ятій ранку.
Колишній голова ЦРУ, Вільям Колбі, певна річ, усе заперечував, але інші агенти ЦРУ, не приховуючи своїх облич, розповідали про папери, де навіть у подробицях зазначалися грошові винагороди, які організація платила тим, хто брав участь у кровопролиттях, приміром, п’ять тисяч доларів щомісяця платили генералові Мічеллі.
Як наголошували протягом програми, можливо, це все — непрямі докази, на основі яких неможливо когось засудити, але цього вдосталь, щоб збурити громадську думку.
Ми з Майєю були приголомшені. Те, що відкрилося, переважало будь-які фантазії Браггадочо.
— Безперечно, — казала Майя, — він теж казав тобі, що вся ця інформація вже давно відома, тільки широкий загал про неї забув, тож достатньо лише сходити в архів і скласти докупи шматочки мозаїки. Я сама не лише у часи студентства, а й коли писала про пристрасні романи, теж читала газету й, уяви собі, чула про усі ці речі, тільки от я теж забула, ніби кожне наступне викриття стирає з пам’яті попереднє. А досить було лише все витягнути назовні й скласти докупи, як зробив Браггадочо,
