Номер нуль - Умберто Еко

Він роззирнувся й сказав дратівливо:

— Та зараз краще піти геть, мені не до вподоби отой гурт японців, які заходять у церкву. Шпигуни зі Сходу — повсюдно, тепер уже й Китай вступив у гру, до того ж вони розуміють усі мови.

Виходячи, я почав вільно дихати на повні груди, насолоджуючись свіжим повітрям. Тоді спитав його:

— Чи ти справді все добре перевірив?

— Я розмовляв з людьми, котрі багато що знають, а до всього ще й спитав поради у нашого колеги Лучиді. Може, ти не в курсі, але він май стосунок до спецслужб.

— Та знаю, знаю. А ти довіряєш йому?

— Для таких людей мовчати — звична справа, не хвилюйся. Мені потрібно ще кілька днів, щоб зібрати деякі беззаперечні докази, зауваж — беззаперечні, — а потому я піду до Сімея й покажу йому результати мого розслідування. Дванадцять частин — по одній для кожного з дванадцяти номерів газети.

Того вечора, аби забути про кістки Святого Бернардино, я повів Майю у ресторан на романтичну вечерю при свічках. Певна річ, про «Гладіо» я їй не розповідав, не замовляв страв, де треба було виймати кісточки, поволі звільняючись від мого пообіднього жахіття.

XVI 

Субота, 6 червня

Згодом Браггадочо взяв кілька днів відгулів, щоб довести до кінця свої розсліди, а у четвер зачинився з Сімеєм на цілий ранок у кабінеті. Вийшов близько 11-ї, а Сімей порадив йому услід:

— Ще раз добре перевір той факт, я маю бути певен.

— Не сумнівайся, — відповів йому Браггадочо, світячись радістю та надією. — Завтра я побачуся з деким, кому цілком довіряю, й востаннє перевірю все.

А решту дня всі у редакції напружено працювали, позначаючи шпальти з буденними повідомленнями, які увійдуть у перший номер нуль: спорт, парламентські ігри, кілька викривальних листів, гороскопи та некрологи.

— Проте, хай скільки ми вигадаємо, — якось озвався Костанца, — мені здається, що ми не зможемо заповнити 24 сторінки. Нам потрібні ще статті.

— Гаразд, — відповів Сімей. — Якщо ваша ласка, Колонно, допоможіть.

— Не треба вигадувати новини, — зауважив я, — досить написати ще раз про старе.

— Себто?

— У людей коротка пам’ять. Якщо говорити про парадокси, то люди начебто мають знати, що Юлія Цезаря вбито в середині березня, але цілковитого переконання щодо цього немає. Якщо хтось пошукає якусь свіжу англійську книжку, де описують життя Цезаря, то вдосталь і якоїсь сенсаційної назви. Гучне відкриття науковців з Кембриджа. Цезаря дійсно вбито у середині березня, — у книжці вкотре надзвичайне красномовно переповідають те ж саме. Гаразд, із Цезарем я трохи перебільшив, але якщо йдеться про історію з Піо Альберго Тривульціо, виникають аналогії з Римським банком[168]. Той випадок трапився наприкінці дев’ятнадцятого століття й не має нічого спільного з теперішніми скандалами, але ж за одним скандалом приходить інший. Досить натякнути кілька пліток, а далі розповідаємо історію про Римський банк, ніби це було учора. Гадаю, Лучиді зможе добути з того щось годяще.

— Чудово, — мовив Сімей. — Що там, Камбріє?

— Знайшов тему для преси: якась жіночка гірко розплакалася у невеличкому південному містечку...

— Чудово, зроби з цього сенсацію!

— Щось про повторюваність, про забобони...

— У жодному разі! Ми не інформаційна газетка для атеїстів та раціоналістів. Люди хочуть див, а не скепсису радикального штибу radical chic. Написати про диво — значить, ризикувати, стверджуючи, що газета повірила. Розповідаєш про якийсь факт чи про те, що хтось став свідком якоїсь події. А що незайманки часом плачуть — то нас не цікавить. Читач сам має доходити висновку, й якщо він віруючий — то повірить нам. Тема для серії статей.

Усі з захватом взялися до справи. Я проминув стіл Майї, яка дуже зосереджено опрацьовувала некрологи, й мовив до неї:

— Вочевидь, родина у розпачі...

— А друг Філіберто, зворушений, міцно пригортається до милої Матильди та любих Маріо й Серени, — відповіла вона.

— Краще напиши Gessica з ga, Samanta без h, — я заохотливо посміхнувся їй, та й гайда.

Вечір я провів в оселі Майї, перетворивши, як тоді зазвичай траплялося, переповнену штабелями книг комірку в альков з хисткими книжковими баштами.

Між стосами лежало чимало вінілових грамплатівок: спадок від дідів. Тоді ми годинами пролежували, слухаючи. Того вечора Майя поставила Сьому симфонію Бетховена, розповідаючи мені крізь сльози, що ще підлітком плакала вже на другій частині.

— Починаючи з шістнадцяти років: у мене не було грошей, але завдяки добродію, з яким я зналася, я мала змогу безкоштовно прослизати на гальорку, однак місць там не було, тому я сідала на східцях, а часом мало не лягала. Лежати на дерев’яних східцях було твердо, та я не зважала. А під час другої частини я подумала, що хотіла б отак померти просто зараз, і розплакалась. Я була трохи навіженою. Утім, я й надалі плакала, навіть порозумнішавши.

Я ніколи не плакав, слухаючи музику, але мене зворушувало те, що плакала вона. Помовчавши кілька хвилин, Майя мовила:

— А от він був телепень.

— Хто він?

— Та Шуман, — відповіла вона, ніби у мене була голова у хмарах. Прояв її аутизму, як завжди.

— Шуман — телепень?

— Авжеж, щедрий вилив романтичних почуттів, і саме цього я сподівалася б із огляду на часи, у які він жив, але все раціоналізовано. Саме через те, що надто напружував мізки, він з’їхав з глузду. Розумію, чому його дружина згодом у Брамса закохалася. Інший характер, інша музика та ще й bon vivant[169]. Зваж, я не кажу, що Роберт був поганим, він мав талант, не був кимось із товариства пустобрехів.

— Себто?

— Як от галасливий Ліст чи той спекулянт Рахманінов, ті, що писали гидку музику, аби вразити публіку, — задля наживи, концерт для дурнів у до мажорі тощо. Якщо пошукаєш, то не знайдеш у стосі їхніх платівок. Я повикидала їх. Вдобрювати земельку.

— А хто ж для тебе кращий за Ліста?

— Звісно, Саті[170], хіба ні?

— Але ж під Саті ти не плачеш?

— Певна річ, що не плачу, і не треба. Я плачу лише під другу частину Сьомої симфонії. — А потім, помовчавши: — З юності й дотепер плачу ще під дещо з Шопена. Про концерти не