Номер нуль - Умберто Еко
Майя могла б брати участь у крадіжці зі зброєю в руках, адже виконала своє завдання бездоганно. За умовлену годину вона вже заїжджала крізь браму, напружена, але задоволена.
Я скочив у машину, сказав їй, де повернути, щоб якнайскорше дістатися проспекту Сертоза. Звідти вона знала дорогу на Новару й краще за мене знала, як доїхати до Орти.
Я майже всю дорогу мовчав. Коли ми дісталися хатини, я сказав їй: знати те, що я в змозі їй розповісти, — небезпечно. Може, вона довіриться мені й волітиме не розпитувати? Та де там!
— Даруй, — мовила вона, — я ще не знаю, чого чи кого ти боїшся. Але чи то ніхто не здогадується, що ми разом (а тому я у безпеці), чи то вони про це дізнаються й гадатимуть, що я вже все знаю. Ну ж бо, розказуй усе, інакше як я зможу міркувати так, як ти?
Хоробра. Я мусив розповісти все, адже зараз вона була плоттю від моєї плоті, як пишуть у Біблії.
XVIII
Четвер, 11 червня
Цими днями я забарикадувався удома й боявся виходити.
— Пусте, — мовила Майя, — тут тебе ніхто не знає, а ті, кого ти боїшся, не знають, що ти тут...
— Байдуже, — відповів я, — хтозна...
Майя стала дбати про мене, як про недужого, давала мені заспокійливі, гладила мене по голові, коли я, визираючи крізь вікно, дивився на озеро.
У неділю вранці Майя пішла купити газет. Про убивство Браггадочо без зайвих подробиць написали у новинах: убито журналіста, який, імовірно, провадив розслідування, що стосувалося проституції, схоже, заколений сутенером.
Скидається, ніби вони прийняли версію, що ґрунтувалася на деяких моїх припущеннях, а може, за підказкою Сімея. Певна річ, вони вже не зважали на нас, редакторів, і, мабуть, не зауважили, що ми з Сімеєм зникли. Крім того, повернувшись в офіс, певно, побачили, що він порожній, а той інспектор навіть не занотував наші адреси. Цілком у дусі Мегре. Однак, гадаю, він не буде нами перейматися. Гіпотеза про зв’язок з проституцією була зручнішою — буденна річ. Правда, Костанца міг би сказати, що про повій пише він, але, як видається, він теж був упевнений, що смерть Браггадочо має якийсь стосунок до тієї подорожі, тому перелякався і за себе теж. А тому мовчав як риба.
А наступного дня Браггадочо зник і з новин. Мабуть, у поліції чимало таких справ, а убитий був лише пересічним репортером. Round up the usual suspects[173] тощо.
Коли починало вечоріти, я понуро споглядав озеро, що ставало щомить темнішим. Острів Сан Джуліо, такий сяйливий у променях сонця, здіймався над водою, як острів мертвих з картини Арнольда Бекліна.
Тоді Майя вирішила мене трохи збадьорити й повела погуляти на Святу Гору. Це низка хребтів, що височіють на пагорбі, звідти відкриваються містичні діорами[174] з різнобарвними статуями у натуральний зріст: янголи, що сміються, але передовсім — сцени з життя святого Франциска. Ой леле, у матері, яка обіймала мале стражденне створіння, я вбачав жертву якогось прадавнього горя, у зібранні Папи, кардиналів та понурих капуцинів ввижалося мені зібрання у ватиканському банку, котре планувало, як мене спіймати; щоб нагадати мені про небесне царство, вдосталь було того різнобарв’я та теракотового підніжжя: все видавалося чудово замаскованою алегорією пекельних сил, які плели своє павутиння. Дійшло до того, що я уявляв, як уночі ті постаті обертаються на кістяки (врешті-решт, що таке повнокровне тіло ангела, як не оманлива оболонка, під якою ховається кістяк, хай і небожителя?), щоб піти у танок у церкві Сан Бернардино алле Осса.
Я справді не вважав себе аж таким страхопудом, тому мені було соромно, що Майя побачила мене таким (от тепер і вона мене жаліє — казав я собі), проте образ Браггадочо, який нишком крадеться вулицею Баньєра, не зникав з-перед моїх очей.
Часом я сподівався, що завдяки несподівано розкритому просторово-часовому порталу (що там казав фантаст Воннегут: хроно-синкластичний інфундібулум[175]) на вулиці Баньєра матеріалізувався посеред ночі Боджія, котрий убивав тут півстоліття, тому й здихався цього непроханого гостя. Але це не пояснювало дзвінок до Вімеркате, й саме цим доказом я спростовував слова Майї, коли вона припускала, що, можливо, ідеться про дрібний злочин. Адже зразу помітно, що Браггадочо — розпусник. Тож, можливо, він прагнув схилити повію до послуг і наскочив на помсту сутенера, тихий злочин, один з de minimis non curat praetor[176].
— Звісно, — повторював я, — але сутенер не телефонуватиме видавцеві, вимагаючи закрити газету!
— А хто тобі сказав, що Вімеркате справді телефонували? Може, він пожалкував, що затіяв таку справу, котра ще й стала надто збитковою, тож, щойно дізнавшись про смерть одного з редакторів, скористався нагодою, щоб позбутися «Завтра», виплативши усім зарплатню за два місяці, а не за рік... Або так: ти мені казав, що він прагнув випускати газету, поки хтось його не попросить припинити й не погодиться прийняти його до вищого товариства, яке приймає рішення за зачиненими дверима. Отже, уяви, що хтось штибу Лучиді доніс у вище товариство, що у «Завтра» збираються опублікувати діткливе розслідування. Ті телефонують Вімеркате й кажуть: гаразд, журналюго, ми приймаємо тебе у клуб. Згодом убивають Браггадочо, й ця смерть зовсім не пов’язана з Вімеркате: може, його убив якийсь навіжений; от тобі й зникла проблема із дзвінком до Вімеркате.
— Але не зник навіжений. Зрештою, хто вночі вдерся у мою оселю?
— Це ж ти мені про це розповів. Чому ти вирішив, що хтось до тебе вдерся?
—
