Номер нуль - Умберто Еко

— А чому не під концерти?

— Бо якщо забрати партитуру, а натомість дати оркестр, то це збиває їх з пантелику. Він писав для смичкових, духових, литаврів. Чи ти бачив той фільм з Корнелом Вайлдом, де Шопен видушував на клавіші краплю власної крові?[171] Диригуючи оркестром, бризкав кров’ю на першу скрипку?

Майя невпинно мене дивувала, навіть коли я гадав, що знаю її добре. Завдяки їй я поволі навчався розуміти музику. Принаймні так, як вона.

Це був останній щасливий вечір. Учора, прокинувшись пізно, я прийшов у редакцію майже в обід. Увійшовши, враз помітив чоловіків у мундирах, які порпалися у шухлядах у столі Браггадочо, а чоловік у штатському допитував присутніх. Сімей стояв в одвірку свого кабінету із землистим обличчям.

Камбрія підійшов до мене й заговорив повільно, ніби мав розповісти таємницю.

— Браггадочо убили.

— Що?! Браггадочо? Як?

— Сьогодні о шостій ранку сторож, повертаючись додому на велосипеді, побачив труп, який лежав долічерева, поранений у спину. У таку ранню годину йому знадобилося чимало часу, щоб знайти відкритий бар і зателефонувати у «швидку» та у поліцію. Заколений — враз визначив судмедексперт. Удар один, але сильний. Ножа вони в тілі не лишили.

— Може, де знайшли?

— На вуличці, неподалік вулиці Торіно... як же вона зветься... мабуть, Баньяра чи Баньєра.

Чоловік у штатському підійшов і до мене, ми швидко привіталися — це був інспектор із поліції, — й спитав, коли я востаннє бачив Браггадочо.

— Тут в офісі, учора, — відповів я, — утім, гадаю, як і решта моїх колег. Здається, він вийшов з редакції сам, трохи раніше за нас усіх.

Він спитав (мабуть, як і решту моїх колег) про те, як я провів вечір. Я сказав, що вечеряв з подругою, а потім одразу пішов спати. Вочевидь, у мене не було алібі, але, як видається, у решти присутніх теж, тому інспектора це аж ніяк не збентежило. Це було лише звичайнісіньке питання, як кажуть у фільмах про поліціянтів. Питав, чи знаю я щось про ворогів Браггадочо й чи він не проводив якогось небезпечного журналістського розслідування. Припустімо, я розкрию інспекторові душу, — не через страх свідчити, як свідок злочину, а через те, що второпав: Браггадочо, мабуть, уколошкали через його розслідування. Та мені враз спало на думку, що коли я викажу, що знаю щось про розслідування, хтось подумає, що мене теж не завадить прибрати. Я навіть поліціянтам не повинен нічого говорити, адже хіба Браггадочо не застерігав, що його розслідування стосується всіх, навіть лісників? Попри те, що ще вчора я вважав його фанатиком різноманітних міфів, завдяки його смерті його слова тепер більше скидалися на правду.

Я упрів, але інспектор не зважав або приписав це бентежним обставинам, у яких я опинився.

— Не знаю, — мовив я. — Про те, що саме Браггадочо робив цими днями, можливо, вам розповість пан Сімей — адже саме він роздає теми для статей. Пригадую, він ніби опрацьовував тему проституції, однак не знаю, чи вам з того буде якась користь.

— Побачимо, — відповів інспектор і підійшов до заплаканої Майї, щоб розпитати. Вона не любила його, казав я собі, але убитий є убитий, бідолаха. Мені було шкода не Браггадочо, а її, бо вона, певна річ, почувалася винною через те, що говорила про нього зле.

У цю мить Сімей жестом кивнув мені зайти у його кабінет.

— Колонно, — мовив він до мене, сідаючи на стіл. Руки у нього тремтіли. — Чи ви знаєте, що опрацьовував Браггадочо?

— І знаю й не знаю, він натякав мені на дещо, але я не певен, що...

— Колонно, не треба удавати, ніби ви нічого не чуєте, не бачите й не знаєте. Ви чудово збагнули, що Браггадочо закололи через те, що він збирався оприлюднити певну інформацію. Я досі не збагну, що там правда, а що він вигадав сам, та у його розслідуванні йшлося про сотню різноманітних тем, і принаймні щодо однієї він угадав, тому саме через те його й змусили замовкнути. А позаяк учора увечері він і мені про все розповів, то тепер я теж знаю про все, хоч і не доберу, про яку саме річ ідеться. Тому ми обоє у небезпеці. Ніби нам цього замало, ще й командору Вімеркате дві години тому зателефонували. Він мені не сказав, хто то був, як не сказав і про те, що йому говорили. Утім, він вирішив, що задум із «Завтра» став і для нього небезпечним, тому збирається ліквідувати газету. Він уже переслав мені чеки, які я маю передати редакторам, вони всі отримають конверти з двомісячною платнею й щирі слова на прощання. Всі працювали не за контрактом, тому не зможуть не погодитись. Вімеркате не знав, що ви теж у небезпеці. Та, гадаю, ходити по установах, сподіваючись отримати гроші за вашим чеком, буде непросто. Тому я порву його, а вам віддам конверт із двомісячною платнею готівкою, кошти в касі на це я маю. До завтра наш офіс демонтують. Що ж до нас із вами — забудьмо про нашу угоду стосовно книги, яку ви зобов’язалися написати. «Завтра» вмирає просто сьогодні. Однак, навіть попри те, що газету закривають, ми з вами, на жаль, знаємо забагато...

— Гадаю, Браггадочо розповів про все ще й Лучиді...

— Бачу, ви геть нічого не збагнули. Й у цьому ваша біда. Лучиді винюхав, що наш покійний друг працював з чимось небезпечним, і одразу пішов доповідати... кому? Гадки не маю, але, безсумнівно, тому, хто вирішив, що Браггадочо забагато знає. Лучиді ніхто не скривдить, він — по інший бік барикад. А мене й вас можуть скривдити. Скажу, як я вчиню. Щойно поліція за двері — я складу у торбу решту з каси, поспішу на вокзал і сяду на найближчий потяг до Лугано. Без багажу. Там у мене є знайомий, який будь-кому зробить нові документи, нове ім’я, паспорт, нове місце мешкання, я ще поміркую, де саме. Я зникну до того, як убивці Браггадочо зможуть мене знайти. Сподіваюсь, час на моєму боці. Я попрохав Вімеркате перерахувати мою вихідну допомогу в доларах у банк «Crédit Suisse». А вам я навіть не знаю, що порадити, але найперше зачиніться вдома й не тиняйтеся вулицями. Потім знайдіть спосіб кудись зникнути, я б обрав якусь східну країну, де ніколи не існувало stay-behind.

— Ви вважаєте, що все це трапилось