Кімната - Емма Донохью

— Я не вмію прикидатися дівчинкою.

— Та ні, треба лише прикинутися мертвим, — дратується Ма.

— Таж ми не маємо савана.

— А ми замінимо його килимом.

Я дивлюся на Килим з червоно-буро-чорним зиґзаґуватим візерунком.

— Коли прийде Старий Нік — сьогодні ввечері, завтра або котрогось іншого дня, я скажу йому, що ти помер, і віддам килим, де будеш загорнутий ти.

Я ніколи не чув божевільнішого плану.

— Чому?

— Бо в твоєму тілі не лишилося води і через гарячку в тебе зупинилося серце.

— Ні, чому в Килим?

— А, чудове запитання, — каже Ма. — Я загорну тебе в килим, щоб він не здогадався, що ти насправді живий. Бачиш, учора ти надзвичайно добре прикидався хворим, але прикинутися мертвим годі. Як він помітить, що ти дихаєш, то викриє наш обман. Крім того, мерці холодні.

— Ми могли б використати пакет з холодною водою...

Ма хитає головою:

— У них усе тіло холодне, а не тільки обличчя. О, ще одне: вони зовсім задубілі, тож ти мусив би лежати, ніби робот.

— А хіба вони не розслаблені?

— Ні, вони цілковита протилежність розслабленим.

— Але ж робот — це він, Старий Нік. Я ж маю серце.

— От я й подумала: щоб він не здогадався, що ти насправді живий, треба загорнути тебе в килим. Я скажу йому, що тебе треба відвезти куди-небудь і поховати, зрозумів?

Мені затремтіли губи.

— Чому йому треба буде мене ховати?

— Бо мертві тіла дуже швидко починають смердіти.

У Кімнаті й так уже тхне через те, що ми не змиваємо воду в Унітазі, а подушка вся забльована і таке інше.

— Черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...

— Саме так.

— Я не хочу, щоб мене ховали разом з бридкими черв’яками.

Ма гладить мене по голові:

— Але ж це не насправді, розумієш?

— Як у грі?

— Тільки без сміху. Це серйозна гра.

Я киваю. Здається, я от-от розплачуся.

— Повір мені, — каже Ма, — якби була інша можливість у цьому пеклі...

Я не знаю, які можливості в пеклі.

— Гаразд. — Ма встає з Ліжка. — Зараз я розповім тобі, як це все буде, і ти зрозумієш, що боятися нема чого. Старий Нік набере код на дверях і винесе тебе з Кімнати загорнутим у килим.

— А ти в Килимі теж будеш?

Я знаю, якою буде відповідь, але про всяк випадок питаю.

— Ні, я залишуся тут і ждатиму, — каже Ма. — Він віднесе тебе в свою вантажівку й покладе у відкритий кузов...

— Я теж хочу ждати тут.

Ма притискає палець до моїх губ, щоб я замовк.

— Тут у тебе з’явиться нагода.

— Ти про що?

— Вантажівка! Коли вона загальмує на першому перехресті, ти виберешся назовні, вистрибнеш з кузова і приведеш сюди поліцію, щоб вона мене врятувала.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— Тож цього разу план звучить так: мрець, вантажівка, втеча, поліція, порятунок Ма. Повтори.

— Мрець, вантажівка, втеча, поліція, порятунок Ма.

На сніданок ми з’їдаємо по сто двадцять п’ять пластівців, адже нам треба набратися сили. Я не голодний, однак Ма каже, що я мушу з’їсти геть усе.

Потім ми вдягаємося і тренуємося розігрувати мою смерть. Це найдивніша з усіх наших гімнастик. Я лягаю на край Килима, а Ма загортає мене, наказуючи повернутися на пузик, потім на спину, потім на пузик і знову на спину. І от я щільно завинутий. Усередині Килима пахне дуже незвично — пилом і ще чимось. Запах зовсім інший, ніж коли просто лежиш на Килимі.

Ма піднімає Килим зі мною. Здається, ніби мене розчавили. Вона каже, що я схожий на довгий важкий пакунок, але Старий Нік завиграшки мене підніме, бо в нього міцніші м’язи.

— Він віднесе тебе на задній двір. Мабуть, у свій гараж, отак...

Я відчуваю, як Ма ходить зі мною по Кімнаті. У моїй шиї щось хруснуло, проте хоч трохи повернути її в мене не виходить.

— А може, він перекине тебе через плече, отак...

Вона заледве піднімає мене, рохкаючи. Тепер я складений удвоє.

— Чи довго я лежатиму так?

— Що?

Килим притишує звуки.

— Потерпи, — каже Ма. — Знаєш, мені спало на думку, що йому кілька разів доведеться поставити килим долі, щоб відчинити двері.

І вона ставить мене сторч головою.

— Ой!

— Але ти мусиш мовчати, пам’ятаєш?

— Вибач.

Я втикаюся лицем у Килим. У носі мені свербить, але почухати його я не можу.

— Він кине тебе на підлогу вантажівки, отак.

Ма кидає мене — пам, і я кусаю губи, щоб не скрикнути.

— Хай там що, лежи нерухомо, нерухомо, нерухомо, наче робот, гаразд?

— Гаразд.

— Бо як розм’якнеш, чи поворухнешся, чи бодай кавкнеш, Джеку, як припустишся найменшої помилки, то він зразу збагне, що насправді ти живий, і так розгнівається...

— І що? — Я чекаю. — Ма, що він зробить?

— Не хвилюйся, він повірить, що ти помер.

Звідки вона може знати це напевно?

— Потім він сяде у вантажівку й поїде.

— Куди?

— Ну, мабуть, за місто. Туди, де ніхто не побачить, як він риє яму. Наприклад, у ліс або куди-інде. Та щойно запрацює мотор і все навколо загарчить-затрясеться, отак, — Ма починає пирхати крізь Килим, і це зазвичай мене смішить, але не сьогодні, — ти негайно мусиш вибиратися з килима. Спробуй.

Я звиваюся, проте визволитися не можу: я скручений надто туго.

— Я застряг. Я застряг, Ма.

Вона тут-таки мене розгортає. Я глибоко дихаю.

— Все гаразд?

— Так.

Ма всміхається, але якось дивно — так, ніби прикидається. Потім вона знову завиває мене в Килим — цього разу вже не так туго.

— Він сильно тисне.

— Вибач, я не думала, що килим буде такий мулький. Потерпи... — Ма знову розгортає мене. — Гей, зігни-но руки в ліктях, щоб було трохи просторіше.

Цього разу вона завиває мене з зігнутими руками, і я можу підняти їх над головою. Я ворушу пальцями, що стирчать з Килима.

— Чудово. Спробуй тепер виповзти звідти, як з тунелю.

— Ні, не можу, занадто туго.

Не знаю, як графові вдалося вибратися з савана, ще й коли він тонув.

—