За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Може, атріум і не сильно змінився, відколи я приїжджаю до Сент-Ґрейс, але я точно змінилася. Так багато всього в цій лікарні сталося зі мною вперше, що важко перелічити.

Перша операція. Перший близький друг. Перший молочно-шоколадний коктейль.

А тепер — моє перше справжнє побачення.

Я чую, як двері повільно прочиняються, і, зазирнувши за ріг, бачу Вілла.

— Сюди, — шепочу я і встаю, простягаючи до нього кий.

Його обличчя розпливається в широкій усмішці, і рукою в рукавичці він береться за інший кінець кия. З його передньої кишені стирчить пляшечка «Кел Стату» похідного розміру.

— Вау, — каже він і потеплілими очима оглядає мене, від чого серце в моїх грудях робить сальто.

На ньому сині картаті фланелеві штани, які облягають його худорляве тіло, і з ними його очі набувають яскравішого відтінку блакиті. Його волосся охайніше: причесане, але досі зберігає той неймовірно звабливий безлад.

— Чарівна троянда, — каже він, але не зводить очей з моїх оголених ніг і з викоту моєї шовкової майки.

Я червонію, вказуючи на троянду, закладену за вухо.

— А, ця троянда? Оця? Зверху?

Він відводить очі й дивиться на мене так, як ще жоден хлопець не дивився.

— Саме ця, — киває він.

Я смикаю кий на себе, і ми йдемо крізь атріум до головного вестибюля. Він дивиться вбік, зауважує вазу на столі, повну білих троянд, і його очі беруться зморшками, коли він усміхається.

— Крадеш троянди, Стелло? Спочатку — цілий крок, а тепер це?

Я сміюсь і підіймаю руку, торкаючись троянди за вухом.

— Ти мене розкусив. Я її вкрала.

Він тягне за інший кінець кия, хитаючи головою.

— Ні, ти знайшла для неї краще місце.

Розділ 18

Вілл

Від неї очей не відірвати.

Червона стрічка у волоссі. Троянда за вухом. Те, як вона постійно дивиться на мене.

Здається, ніби все це не насправді. Ніколи не почувався так ні з ким, адже в усіх попередніх стосунках орієнтувався на те, щоб жити швидко, померти молодим і завжди переїжджати до нової лікарні. Ніде й ні з ким я не затримувався так довго, щоб закохатися.

Та й маючи таку нагоду, не став би. Жодна з них не була Стеллою.

Ми зупиняємося перед великим тропічним акваріумом, і я докладаю всіх зусиль, аби відірвати погляд від неї й перевести на яскравих рибок за склом. Стежу очима, як помаранчево-біла рибка плаває колами навкруг корала на дні.

— Коли я була зовсім малою, я просто дивилася на цих рибок і гадала, як це — вміти затримувати подих так надовго, щоб плавати, як вони, — каже Стелла, простежуючи за моїм поглядом.

Це дивує мене. Я знав, що вона вже тривалий час приїздить до Сент-Ґрейс, але не знав, що бувала тут змалечку.

— Наскільки малою?

Вона дивиться, як рибка спливає нагору, а тоді знов пірнає на дно.

— Докторка Гемід, Барб і Джулі піклуються про мене, відколи мені було шість.

Шість. Ого. Навіть не уявляю, як це — бути в одному місці так довго.

Ми входимо крізь двері до головного вестибюля. Попереду височать великі сходи. Вона знову дивиться на мене, смикаючи до себе кий, і киває на них.

— Ходімо сходами.

Сходами? Дивлюся на неї так, наче вона дійсно схибнулася. Мої легені пече від самої лише думки про це, і я пригадую, як виснажували мене вилазки на дах. Якось не збуджує. Якщо вона хоче, щоб це побачення тривало довше ніж годину, нам ніяк не можна дертися сходами.

Її обличчя розпливається в усмішці.

— Та жартую.

Ми блукаємо майже порожньою лікарнею, і години плавно перетікають одна в одну, поки ми йдемо, розмовляючи про наші родини, друзів та все інше, а кий рухається між нами туди-сюди. Ми прямуємо до відкритого моста між корпусами 1 і 2 й повільно перетинаємо його, вивертаючи шиї, щоб глянути крізь скляну стелю в хмарне нічне небо. Сніг рівномірно осідає на дах над мостом і скрізь навколо нас.

— Що з твоїм татом? — нарешті питає вона, і я знизую плечима.

— Рвонув і втік, коли я був малим. Мати хвору дитину в його плани не входило.

Вона дивиться мені в обличчя, намагаючись побачити мою реакцію на ці слова.

— Це сталося так давно, що іноді здається, наче я просто переповідаю чиюсь чужу історію. Чуже життя, яке я запам’ятав.

Ти не маєш часу на мене, я не маю часу на тебе. Отак просто.

Побачивши, що я не жартую, вона продовжує:

— А мама?

Я намагаюся притримати для неї двері, що, безумовно, дуже складно зробити, коли тримаєш кий і мусиш постійно стояти за п’ять кроків, але ж я джентльмен, чорт забирай.

Зітхаю, даючи типову стислу відповідь:

— Гарна. Розумна. Цілеспрямована. І зосереджена на мені й тільки на мені.

Вона дивиться на мене поглядом, який означає: так просто я не відбудусь.

— Коли він пішов, вона ніби вирішила піклуватися про мене за двох. Іноді мені здається, що вона мене не бачить. Не знає. Бачить лише КФ. А тепер ще B. cepacia.

— Ти розмовляв із нею про це? — питає вона.

Я хитаю головою, ухиляючись від теми.

— Її не вистачає на те, щоб слухати. Завжди роздає вказівки, а потім іде геть. Та післязавтра, коли мені стукне вісімнадцять, я сам почну вирішувати.

Вона різко зупиняється, і кінець кия смикає мене назад, рвонувши в її бік.

— Постривай. У тебе післязавтра день народження?

Я всміхаюся їй, але вона не відповідає усмішкою.

— Еге! Щасливе число вісімнадцять.

— Вілле! — вона сердито тупає ногою. — Я ж не маю подарунка для тебе!

Хіба вона може бути милішою?

Я торкаюся її ноги києм, але цього разу без жартів. Дечого я справді хочу.

— Подаруєш обіцянку? Бути разом до наступного дня народження?

Вона здивована, а потім киває.

— Обіцяю.

Вона веде мене до спортзалу, й активоване рухом світло спалахує, коли вона проносить свій кінець кия повз тренажери до дверей у дальньому кінці, який я ніколи не брався дослідити.

Глянувши в обидва боки, вона відкриває кришку на кнопковій панелі й набирає код.

— То ти тут практично хазяйнуєш? —