Номер нуль - Умберто Еко
Згодом Папа їх пробачить, зворушений лиходій спокутуватиме свої гріхи у в’язниці, але загалом понтифік злякається й більше не опікуватиметься тією справою. Ще й тому, що його Італія цікавить мало (адже, на око, він більше переймався боротьбою з протестантськими сектами у країнах третього світу). Тому ми його зоставимо у спокої. Чи тобі ще не вдосталь збігів?
— Може, це через твою схильність бачити в усьому змову, і ти робиш з мухи слона?
— Хто, я? Але ж є юридичні документи! А там усе це можна знайти, якщо вміти шукати в архівних паперах. От тільки все це вислизає від пильного ока людей, гублячись серед решти новин. От хоч би справа з Петеано[161]. У травні 1972-го неподалік Гориції карабінерам повідомили, що хтось покинув на дорозі «Фіат 500» з двома отворами з-під куль у вітровому склі. На місце приїздять троє карабінерів і гинуть від вибуху, намагаючись відкрити багажник авто. Кілька років усі думали, що замах вчинили Червоні бригади, але згодом з’явився такий собі Вінченцо Вінчигуерра. Послухай, що то був за один: він уник арешту за іншу оборудку, переховуючись в Іспанії, належав до мережі міжнародної антикомуністичної організації «Аджинтер Прес». Там, завдяки зв’язкам з іншим терористом правих поглядів, Стефано делле К’яйє, вступає до «Авангардіа націонале»[162], потім переїздить у Чилі та Аргентину. Але у 1978-му цей добродій вирішив, що його боротьба проти держави позбавлена сенсу, а тому повертається в Італію. Зауваж, він не покаявся, а й надалі вважав, що, роблячи те, що робив дотепер, чинив добре. Ти, звісно скажеш: а чому ж він зараз об’явився? Відповідаю: реклами закортіло, бувають же убивці, які повертаються на місце злочину, серійні душогуби, які посилають у поліцію зачіпки, бо прагнуть, щоб їх спіймали, адже інакше неспроможні перегорнути першу сторінку. Тож відтоді з Вінчигуерра невпинним потоком хлинули зізнання за зізнанням. Він бере на себе відповідальність за замах у Петеано, звинувачуючи державну систему, яка, за його словами, захищала його. Лише у 1984-му якийсь суддя, Кассон, дізнався, що вибухівка, якою підірвали карабінерів, походила зі складів «Гладіо». А ще більше захоплює той факт, що про існування такої гамазеї йому (нізащо не здогадаєшся!) повідомив Андреотті, який, таким чином, про все знав, але ні словом не прохопився. Фахівець, який працював на італійську поліцію (член руху «Новий порядок»[163]), склав протокол, за яким вибухівка, яку використали під час замаху, була тотожною вибухівці, якою зазвичай користувалися Червоні бригади[164]. Але Кассон[165] довів, що вибухівка належала до класу С-4 й була на озброєнні військових НАТО. Одним словом, усе заплутане химерно, однак хай то натівці чи червонобригадники, — завжди «Гладіо» мала до цього стосунок. От тільки за результатами розслідування виявилося, що «Новий порядок» співпрацював з італійськими військовими спецслужбами, SID, а тому, ти ж розумієш, що коли військові спецслужби підривають трьох карабінерів, то це не через ненависть до військової поліції, чи то пак карабінерів, а щоб покласти провину на повстанців крайнього лівого спрямування. Я тобі коротко розповім про те, як під час допитів та перехресних допитів Вінчигуерру засудили до довічного ув’язнення, й він із-за ґрат продовжує розповідати про стратегії, які використовуються для створення напруги у суспільстві. Розповідає про різанину у Болоньї (бачиш, між двома кровопролиттями є зв’язок — це не моя фантазія) й додає, що кровопролиття на майдані Фонтана 1969 року планували, щоб змусити тодішнього прем’єра Маріано Румора[166] оголосити надзвичайний стан. Поза тим, додав таке, читаю тобі: «Без грошей від з’явлення у суд не ухилишся. Я б міг обрати шлях, яким пішла решта, — знайти підтримку деінде, навіть в Аргентині у її спецслужбах. Міг би стати на шлях злочинності. Утім, я не пішов ані допомагати секретним службам, ані у злочинний світ. Тому, щоб віднайти свободу, у мене був лише один вихід. Прийти й здатися. Саме це я й зробив».
Вочевидь, це божевільний ексгібіціоніст, утім, словам цього навіженого довіряти можна. Й ось яку історію я відтворив: тінь Муссоліні, якого вважають мертвим, грає провідну роль у подіях в Італії починаючи з 1945-го і дотепер, а його справжня смерть стала початком найжахливішого періоду в країні, до якого мали стосунок stay-behind, ЦРУ, НАТО, «Гладіо», Р2, мафія, спецслужби, вище військове командування, міністри типу Андреотті та президенти типу Коссіга й, певна річ, купа крайніх лівих терористичних організацій, у які відповідним чином проникли інформатори й якими слушно керували. Годі й говорити про те, що Моро викрали й убили за те, що він щось знав і збирався заговорити. До всього додай ще й незначні карні справи, які, вочевидь, не мають ніякого політичного значення...
— Еге ж, тварюка з вулиці Сан Джорджіо, миловарник, страховисько з вулиці Саларія...
— Не треба сарказму, може, це й не стосується перших повоєнних подій, але щодо решти — то більш доцільно бачити історію у сукупності, історію, у якій провідна роль належить одній віртуальній особистості, яка була спроможна керувати рухом на дорогах з балкона Палаццо Венеція навіть тоді, коли його ніхто не бачить. Кістяки, — він показав на мовчазних гостей навколо нас, — можуть виходити вночі й починати зловісний танок. На землі й у небі є чимало неймовірних речей, хіба ні? Звісно, коли минула радянська загроза, «Гладіо» офіційно сховали на горище, Коссіга та Андреотті говорили про неї лише для того, щоб вигнати з неї духів і показати організацію як цілком нормальну річ, яку створили зі згоди влади, що вона складалася з патріотів, ніби карбонарії[167] минулих років. Та чи все скінчено, чи певні незнищенні
