Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Вона вперше в своєму житті бачила море, і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто-зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами.

Лодії пливли не тільки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед і ночами. Тоді на лодіях всі спали, не чути було ні голосу, ні крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тільки гребці піднімали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.

Але ці звуки не заважали, а допомагали думати, мріяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудовий нічний світ, зорі, що ясно горіли вгорі, на їхні відблиски, що мерехтіли, як жар, на рівному плесі, слухала далекий крик заблукалої чайки.

«…Руське море! – думала княгиня. – Як і уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скільки тут простору, місця, краси неземної!»

І знов, і знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зі зброєю вона йде і не веде з собою раті. З нею жони, сли, купці, які хочуть довести імператорам, що Русь велика й могутня. Є в ній досить сонця, землі й моря, вона нічого не хоче від Візантії, а тільки жити в мирі й любові, торгувати.

І ще хоче сказати княгиня від усіх руських людей імператорам Візантії, що в них також є своє сонце, свої землі й моря, руські люди ніколи не зазіхали й не зазіхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Візантія зазіхала на Русь.

І княгиня вірила, що дійде згоди з імператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древні князі, а пізніше Олег і Ігор, збройно ходили на Константинополь із списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер істинної віри священик Григорій.

Тільки про одне думала й турбувалась княгиня – про повернення назад до Русі. У темні ночі, коли не видно було берегів, позад її закамарка на стерні стояв старий Супрун. Він ще з Ігорем ходив до Константинополя, знав безмежні простори моря, впевнено вів тепер лодію княгині.

Але він говорив:

– Це все добре, матінко княгинє, пливемо в маї-розмаї, коли на морі тиша й покій, їхати та й їхати. Добре буде й тоді, коли ми невдовзі повернемось і назад. А що буде, матінко княгинє, якщо ми затримаємось у тому Константинополі…

– Хіба що, Супруне?

– Страшне Руське море восени, коли починається ревун[83], – говорив Супрун. – Тоді, матінко моя, дме тут такий гост, що хвилі встають, як гори. У море підеш – потопить, до берега рушиш – розіб’є об скелі. Страшне Руське море восени.

«…Швидше, – думає княгиня, – до Константинополя – і назад до Києва».

Серед темної ночі довгим ключем пливли лодії, і на всіх них одноманітно гриміли весла, налягали гребці. Вони поспішали, боялись грізного Руського моря.

5

Імператор Костянтин дізнався, що лодії русів ідуть до Константинополя, ще тоді, коли вони минали гирло Дунаю.

У Візантії завжди цікавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом століть імператори Східної Римської імперії поширювали межі імперії й скорили мечем велику частину світу на заході й півдні. Але на суходолі в Європі вони мали тільки шматок землі над Пропонтидою[84] й тому мріяли поширити свої володіння на схід і північ.

Що за землі там лежать, у Константинополі достеменно не знали, що за люди живуть там – уявлення не мали. І тому історики їхні писали:

«Земля там хлібородна, повітря чисте й живодайне. Вони живуть довше і щасливіше від інших людей, бо не знають ні хвороб, ні злоби, ні війни, а проводять дні свої у невинних, безпечних розвагах і в гордому спокої. Житлом їм є чудові ліси й діброви, а плоди дерев є їхньою їжею; вони помирають спокійно і тільки тоді, коли життя втрачає для них всяку цінність, і тоді вони влаштовують бенкет для родичів і онуків, прикрашають вінками голови свої й кидаються в хвилі морські…» (Пліній).

Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких ромеї називали гіпербореями[85], дуже вабила імператорів римських. Вони були не від того, щоб цю землю підкорити, а людей її, як і багато інших народів Азії й Африки, зробити рабами.

Грецькі купці сідають на свої кораблі й рушають у Руське море, зупиняючись біля північних і навіть далеких східних його берегів. Їм назустріч виходять місцеві жителі – гіперборейці – і радо їх приймають, називаючи гостями своїми, бо звичаєм людей над Руським морем було приймати гостей, як братів. І греки, повертаючись на батьківщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксинським.[86]

У себе на батьківщині ці перші купці розповідають дивні речі про Понт Евксинський і людей, які живуть на його берегах. Це, виявляється, ніякі не гіперборейці, а скіфи, анти, склавини. На берегах Дніпра, де стоїть город Київ, з давніх-давен живе русь, ще далі на північ живуть інші Києву підлеглі племена, яких купці не бачили, і все це дуже гостинні, мирні люди.

І земля в них багата – там є безліч городів і сіл, а на полях навкруг них сіють зерно, випасають табуни худоби, в лісах б’ють дорогого звіра, в ріках ловлять рибу. Це справді багата земля.

Тоді на береги Руського моря вирушають вже не тільки купці. З великими дружинами їдуть туди грецькі патрикії – полководці, що прагнуть, як до цього робили скрізь, захопити плодючі землі над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осідають на пониззі Дніпра, пруться на великий півострів, що врізується в Руське море, добираються до далекого східного узбережжя.

Так минали віки, й ці городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались і знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе греків, коли вони приїжджали як гості, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовників. Так були зруйновані всі городи на пониззі Дніпра, над Руським морем, на східному узбережжі Руського моря. І завойовники затримувались тільки на півострові, що врізується в море, – у землі Корсунській[87]. Саме тоді в Константинополі стали називати Руське море Понтом Айксинським.[88]

А потім і самі князі Русі, на чолі