Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Малуша – ключниця! Отепер кінець всім мріям, ніколи вже нічого він їй не скаже. Доки була вона робою, він був їй до пари, – о, яка б рабиня на Горі та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неї ключі від теремів княжих, комор і клітей. Спробуй поговорити з такою! Усі гридні боялись ключниці Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малуші.
Щось у душі, правда, говорило:
«Ні, вона не така! Вона – інша, вона така, як і ти, Туре!»
Але йому було страшно. Ні, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневі княжому? Він нічого не боїться, навіть смерті. Безмежно кохаючи Малушу, він боявся за неї.
Десь далеко-далеко з-за Дніпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнішали й темнішали. Отак у світлу радість людей вплітаються скорбота й печаль, так у ясній тиші народжуються блискавиці й громи.
Увечері, лежачи поряд із Добринею, Тур довго не міг заснути. Надворі шумів вітер, били громи, дощ, як просо, сік і сік дах їхньої хижі. І тоді Тур сказав:
– Добре, що Малуша стала ключницею, тільки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
– Вона не така, – відповів на це Добриня, – вона чесного роду.
– Коли б то так, – прохрипів Тур. – Звівшись на лікоть, він довго ждав, доки відгуркотить Перун, а тоді додав: – Коли б то так, то було б добре… бо я…
Гридень Тур не встиг та й не зміг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освітила через розчинені двері все в хижі, і Добриня тільки побачив обличчя Тура, його широко розплющені очі, стиснуті уста, муку й біль у кожній рисі обличчя.
Перун підійшов зовсім близько до хижі, вдарив палицею й погасив блискавицю.
Розділ шостий
1
Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навесні 957 року вирушила до Константинополя.
Їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землі тиверців і угличів, і далі через Болгарію або ж Дніпром і Руським морем[67], як звичайно їздили купці і гості.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дістатись до Візантії безпечніше й швидше. Старій княгині і всьому її почту легше було їхати в лодіях, аніж на конях, бажаючи добра й тиші Руській землі, хотіла вона говорити не з болгарськими каганами[68], що виконують волю Константинополя, а з самими імператорами.
До далекої цієї подорожі княгиня готувалась ще з зими: сама одібрала для імператорів і для кого буде надоба дари великі – хутра, риб’ячий зуб, золоті й срібні емалі, боброві пахощі, а про запас кілька міхів з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгині й почту її на Почайні посмолили, підняли насади й зробили зверху настили на кількох лодіях; у кінці зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Дніпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далі проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверців і землі угличів.
Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохваті треба було мати людей тямущих і бувалих. Зваживши все, веліла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п’ятдесяти купцям ще й п’яти тлумачам, які красно вміли говорити язиками грецьким, франкським і латинянським.
Крім того, аби не думали імператори грецькі, що київські князі не мають ні роду, ні племені, запросила вона їхати з собою ще й родичок своїх – посестрин[69], нетів[70] ще й жон князів чернігівського й переяславського.
Ті тільки цього й ждали – шили всю зиму різноликі убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все приміряли, все одна перед однією вихвалялись: «От яка я, от де Царгород здивуємо!»
А княгиня Ольга по терему ходила, посміхалась, думала:
«Заждіть! Якої ви заспіваєте, коли вас колихне море Руське!»
Ще веліла княгиня Ольга ключниці Малуші, щоб та одібрала десять дворянок, і то найкрасніших, здорових, метких.
Почувши цей загад, Малуша подумала:
«Мені б поїхати з княгинею до Царевого города!»
Але коли княгиня додала: «Ти ж, Малушо, залишайся на дворі, дивись, щоб і в теремі лад був, і щоб княжичі були доглянуті», ключниця зрозуміла, що так уже їй судила доля і що вона справді мусить бути в городі, коли її княгиня їде в далеку дорогу.
Після однієї безсонної ночі княгиня запросила до себе священика Григорія.
– І ти, отче, поїдеш зі мною, – сказала вона.
– Куди, матінко княгинє? – запитав він, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
– До Царевого города Константинополя, – відповіла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але відповів хитро, мудро:
– Навіщо ж мені їхати до Константинополя, матінко княгинє, коли я хрестився в болгар у Преславі?
– Зі мною поїдеш, отче, аки пастир істинної віри.
У нього заблищали очі.
– То, може, матінко княгинє, їдемо ми для того, щоб там взяти для всієї Русі християнську віру?
– Ні, отче, – суворо промовила княгиня. – Ти поїдеш зі мною для того, аби відали вони, що я, княгиня, також християнка і презвутера свого маю…
Священик Григорій, радіючи, що трапилась ця нагода, знову завів мову:
– Добре робиш, княгинє, що не береш від греків Христа, але, може, візьмемо його від болгар… Ти ж, матінко княгинє, сама християнка.
– Вірю во Христа, отче Григорію, бо знаю, що тільки Христос захистить мене, князів, християн і всіх воєвод, купців, бояр, які ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить і багатьох людей моїх, іже омилися купіллю святою, й совлекли гріховні одежі ветхого чоловіка Адама, і в новий едем облеклися, іже суть Христос…
Священик Григорій молитовно підняв очі д’горі й промовив:
– Чому ж ти, княгинє – денниця перед сонцем, зоря перед світлом, – сама сяєш, яко місяць вночі, а не хрестиш невірних чоловіків, які, не омовенні хрещенням святим, потопають у гріхах, як у калі. Хрести, княгинє, Русь, зроби християнською свою землю.
– Не можу, отче Григорію, бо боюся. Невірним моїм чоловікам віра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розуміють, у тьмі ходять, не відають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити…
