Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Коли лодії зупинились, до них одразу ж пристало кілька човнів, а з них зійшли руські купці, що прибули з Києва раніше від княгині і вже два тижні стояли тут, на Суді.
Купці були дуже раді, що тут, на чужині, побачили людей з рідної землі. А ще більше зраділи, коли дізналися, що з лодіями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж підпливли до неї, низько вклонились, привітались, заходились скаржитись і нарікати.
– Матінко княгинє! – бідкались вони. – Гинемо! Захисти нас, заступись!..
Купці стояли навпроти княгині в лодії, що колихалась від легкої хвилі, й говорили:
– Зачинені, замкнені для нас ворота Царевого города. Для інших гостей – з Єгипту, Азії, іспанців, а хоч і франків – вони розкриті. А хіба ми для них гості? Привезли ось у Царгород своє добро – хутра, мед, віск, – все як золото, хотіли взяти те, в чому у нас на Русі є надоба, і мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тільки-но стали ми на Суді, повели до єпарха[93], сказали свою ціну, а ціна ця така, що один збиток. І хоч-не-хоч – продавай, бо один тільки місяць маєш право стояти на Суді. А якщо не розпродав свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, і можеш ти в одних тільки портах додому повернутись.
Знову ж, – вели далі купці, – коли вже продамо ми за безцінок свій товар, то хіба можемо купити, що бажаємо? Та ні ж, матінко княгинє, нам продають тільки те, що дозволить єпарх і що їм самим непотрібне: шовк – найгірший, оксамит – прілий, і то кожен має право купити тільки на п’ятдесят золотників. От вина, мастики та парфумів бери в них скільки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино пити, натирати мастикою тварі чи бороди, вибачай, княгинє, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодіях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, під винним духом, а вже цареві мужі нас з Суду виганяють, ніби ми пси якісь. З чим поїдемо на Русь?
І вже не маючи сили стриматись, купці з Русі говорили:
– Про Царгород і імперію мовлять, ніби тут зібрані багатства всієї землі. Що й говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравія, Арменія, Сирія з Миспотамією, – все сюди везуть. Тільки ці багатства зібрані в одному Великому палаці – у імператора та його патрикіїв. А імперію вони жеруть і нас вже пожерли. Рятуй, матінко княгинє!
Княгиня Ольга дивилась на прикритий шматами ночі довгий півострів над Судом, край якого блищали вікна в палацах і теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгині.
7
Тільки розвиднілось, до лодій прийшли цареві мужі: в темних одежах, із золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.
Піднявшись на лодії, вони запитували, звідки прибули купці, що привезли з собою, що бажають продати й купити.
І вони не тільки запитували, а ходили по лодіях, підіймали запони, дивились на товари, ніби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купці ж стискували кулаки, кидали злі погляди на царевих мужів…
Пізніше, коли лодії були оглянуті, мужі сказали, що руським купцям дозволяється зійти на берег і оселитись в монастирі Мамонта під городською стіною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тільки з ними, по п’ятдесят чоловік за один раз, а в монастирі Мамонта можуть жити й мати покорм тільки місяць, після чого мусять залишити Суд. Це була не первина – купці вже знали грецькі порядки.
Тоді взялись за діло товмачі й писці. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писці заходились питати й записувати імена купців. Що там писалось – хто знає, бо вимовляли вони замість Прастена – Фрастьона, замість Степана – Стандера.
– Оце, – сміялись купці, – почитають у Великому палаці та й подумають, що ми не руські люди, а якісь варяги… Та пишіть уже, як вам заманеться, тільки до варягів не пишіть. Руські люди ми, з Києва, чуєте?
Цареві мужі переписали купців, які приїхали на торг, а тоді запитали:
– Чи всі?
Купці відповіли:
– Ні, не всі, бо з нами разом зі своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.
Цареві мужі перезирнулись.
– Княгиня Ольга?.. Але ж у Києві князь Ікмор?
– Був у Києві великий князь Ігор, а не Ікмор, але він помер, – відповіли купці. – З нами ж приїхала його жона і велика княгиня руська Ольга.
Цареві мужі розгубились. Вони мали загад від єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодіях з Русі. Вони ретельно оглянули лодії й переписали всіх мужів, але не зважали на жінок, – хіба мало гостей приїжджає до Константинополя із жонами, сестрами чи рабинями?!
І тільки тепер вони побачили сувору, літню вже жінку, що сиділа на одній із лодій у темному одязі, з червоним корзном на плечах. Цареві мужі вклонились їй, але не знали, як діяти.
Тому вони вирішили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообіцяли, що швидко принесуть їм грамоти й пришлють інших мужів, які одведуть їх у монастир Мамонта, і, швидко збігши з лодій, попрямували до воріт, зникли за стінами города.
Але ні вранці, ні за весь довгий день до лодій, на яких приїхала з купцями своїми й слами княгиня Ольга, ніхто з царевих мужів не прийшов. А без їхнього дозволу самі вони не мали права зійти на берег.
Настав вечір, княгиня Ольга сиділа на своїй лодії й дивилась на Константинополь. У місті було темно, тільки на ріжку півострова світились вогні, вогні горіли й на лодіях, які стояли на Суді. Вгорі висіло темне небо з безліччю зірок, яких вона не бачила в Києві.
І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого міста?
Проте наступного ранку все нібито налагодилось. Тільки стало світати, до лодій знову прийшли цареві мужі. Вони навіть пробачились, що не змогли прийти напередодні, бо в місті, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всім вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготовані вже були й покої: по чотири
