Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Замислився священик і, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути від невірних киян, – і глузування, і лайки, і погрози. І це в Києві, де під боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?[71] Правду каже княгиня: охрестити Русь – однаково, що запалити пожежу по всій землі.

– Це так, матінко княгинє, – згодився він. – Русі хрестити не можна. Вірити будемо, що прийде колись Руської землі познання, до бога начаток примирення. Віримо, будемо денно і нощно молити Христа. Так коли ж, княгинє, їдемо до Константинополя?

2

Тільки скресали льоди й виповнювався Дніпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гості, що зимували по пониззі Дніпра і Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городів і від Ітиля-ріки, де їх застала й не пустила до Києва зима.

Багато, дуже багато могли б розповісти гості з інших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекі, дуже важкі шляхи, ними доводилось їхати місяцями й роками – безводними пустелями, морями й ріками, горами й степами. Це були небезпечні шляхи, бо скрізь на заморського гостя чатували страшні небезпеки: буря на морі, самум у пустелі, орда в дикому полі, звір і розбійник – за кожним каменем і кущем. Купець тоді мусив бути й воїном, – на спині його коня лежали товари, а біля пояса висів меч. Для охорони купці наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Дніпра, так і не судилось напитись води з нього. Не всі й київські купці попадали в землі заморські.

Три шляхи тяглись від Києва-города: Залозний, що починався на лівому березі Дніпра й через дике поле, ріку Танаїс[72], по великій ріці Ітилю і далі Джурджанським морем вів до земель хинських, аравійських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на південь від Києва суходолом і Дніпром ішов Соляний шлях, яким їздили до печенігів, херсонітів, болгар, гречинів і ще далі – в море Середземне; а був ще шлях і Червенський, від Києва на захід – у городи на Карпатах, до чехів, поляків, франків.

Але в Києві на Подолі все забувалось – і далекі шляхи, і страшні пригоди в дорозі, і навіть друзі, що не доїхали до Києва, а тліли десь у пісках або на дні моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрізь попід берегом так густо, що можна було переходити з лодії на лодію, стояли великі, довгі ушкуї, які припливали сюди з північних морів, шнеки й буси з Чуді, струги й учани з Новгорода, важкі морські хеландії грецькі. А всі люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспішали в одне місце – на Подол, на торг.

Торг на Подолі кипів, шумів, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великої площі, посеред якої стояв високий стовп, палахкотів вогонь.

Хто підходив ближче, той бачив уже не стовп, а висічену з дубової колоди подобу тварини й людини. Тулуб постаті нагадував тіло людини з широкими, великими, майже жіночими грудьми, довгі руки також схожі були на людські, тяглися вздовж тулуба і майже досягали землі. Голова ж подоби, крім очей і носа, мала щось твариняче: рот її досягав аж до великих вух, із нього витикались кабанячі гострі ікла, а над головою стирчали залізні роги.

Це був Волос – бог торгівлі. До нього часом з подякою, іноді ж з надією підходили гості київські, що їздили в далекі краї, але на нього з острахом поглядали й заморські гості, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.

Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на складеному з каміння жертовнику горів вогонь, гості київські й заморські підходили до нього й складали своє дання: хто живого півня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.

Богу Волосу не легко було, звичайно, перетравити всі ці жертви, вогонь перед ним мусив горіти день і ніч. Тому біля божої подоби завжди поралось кілька жерців, вони підкладали дрова, різали й кидали у вогонь належні частини жертвених тварин, лили мед, клали віск… Якщо жертва була коштовна – полотно, хутро, – вони чіпляли на день такі речі на тулуб Волоса, де для цього були залізні гаки, а вночі знімали. І жили жерці біля свого бога в землянці, де в них було справжнє сховище речей: богові – боже, жерцям – на сущий день.

Біля Волоса били в бубон і грали на сопілах жерці, до жертовника підходили купці київські й гості заморські, на залізних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повітрі пахло смаженим м’ясом, ладаном, смирною. А до жертовника підходили нові й нові купці, гості з інших земель.

З раннього ранку до пізнього вечора шумів, кричав багатьма голосами і всілякими язиками Подол: тут київський купець чітко карбував руські слова, там гречин щось горлав над своїм оксамитом, ще в одному місці швидко сипав слова хозарин, а там аравієць – не в силі щось зрозуміти, як і витлумачити іншим, хоч біля нього і крутились толковини, – обливався потом, пояснював на мигах, підіймав руку вгору, тикав пальцем у серце, підкидав на долоні свій товар.

На чільному місці, ближче до бога Волоса, стоять купці земель руських – новгородці привезли на торг горючий камінь, зібраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих, чорно-бурої лисиці, шкури морського звіра; язики від Волока мають хутра оленів, зайців, кіз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячі міхури, у яких налито боброві пахощі; вручайські[73] каменерізи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять діжки з пахучим медом, лежать великі, схожі на жорна, круги жовтого воску. Багаті купці Руської землі, і їм є що продати гостям заморським.

А вже гості ці тут і чатують. На Почайні колишуться їхні лодії, над берегом стоять коні й верблюди, біля яких просто на пісках сплять стомлені дружини, раби ж носять і носять до торгу товари далеких гостей.

Найкрикливіші з них гречини. Вони часто гостюють у Києві-городі, знають мову тутешніх людей,