Спогади вигнанця, фізика, громадянина світу - Жорж Шарпак

— Європейцям варто остерігатися найбільше, адже вони мають «щастя» зберігати в Центральній Європі неймовірну кількість наземної бойової техніки (приблизно 11 тисяч ядерних боєголовок). Їх там стільки, що навіть генерал Роджерс — командувач силами НАТО — місяць тому заявив, що, на його думку, ракет удвічі більше, ніж треба, і необхідно якось позбутися половини. Цікаво, кого він намагається переконати? Хотів би я знати!

— Можливість зупинити, повністю або частково, ракету — це величезне наукове шахрайство. Якби таке було можливо, найслабший супротивник міг би з легкістю та за невисоку ціну подолати нарощення озброєнь, яке потребує чверті століття. Оскільки це неможливо, але при цьому цілком резонно думати, що за високу ціну можна зупинити 60—80% ракет, націлених на бункери, то достатньо уп’ятеро збільшити кількість ракет, аби нейтралізувати систему. Тоді з’явиться шанс збільшити потужність арсеналу до 2—3 мільйонів Хіросім!

Навіщо протестувати?

Після Чорнобиля та аварії «Челленджера» слід зневажати тих, хто стверджує, буцімто системи безпеки — бездоганні. Що системи секретніші, то складніше їх перевіряти. Системи ж військовиків антиядерники жодного разу не піддавали скрупульозній критиці. Що насправді ми знаємо про цих гнучких активістів?

Аби уникнути наслідків аварії з технічних або суто людських (божевілля?) причин, потрібна показна група відомих фахівців на рівні, достатньому для стримування від зайвих дій, людей, які не здатні натиснути кнопку.

Саме про це пише Річард Ґарвін — видатний фізик, винахідник озброєнь і популярних систем безпеки, давній учасник російсько-американських експертних обговорень; він виступає за тривідсоткове скорочення стратегічних озброєнь.

Я дуже хочу, щоби Франція не замикалася на собі в обговоренні ядерного роззброєння і щоби французькі політики вели дискусію на рівні, зрозумілому насамперед для європейської молоді — скажімо, для німців. Бо як пояснити німцеві, навіщо ми розташовуємо ракети «Гадес» досяжністю 400 км, здатні «дістати» танкові дивізії росіян та зруйнувати німецькі міста? Єдине виправдання — наземні війська воліють мати власну ядерну зброю так само, як морські та повітряні сили. Хіба ні? Але ж ми повинні обговорювати це публічно, а не дозволяти приймати рішення політикам, перевантаженим відповідальністю перед лобі, які утримують монополію на наукові й технічні рішення. А обговорення могло би вийти цікаве: члени американського комітету виклали б свої міркування щодо впливу наукових відкриттів на ведення війн і розвіяли би міти щодо деяких «проблем». Члени ж американської (або французької) наукової спільноти могли б їм заперечити. Політики також обмінялися б аргументами.

Тоді ми дізналися, чому Міттеран і Ширак дотримуються різних поглядів щодо «зоряних війн». Звертаюся саме до Вас, бо, не будучи членом жодної партії, Ви могли би перебрати на себе ризик розпитати їх про все. Звичайно, для цього я повинен переконати Вас. Я стверджую, що Ґарвін та інші готові прибути до Парижа та обговорити свої міркування з фахівцями, яким Ви довіряєте.

Щиро Ваш,

Ж.Ш.»

Вже сам виклад думок у листі до Ґорбачова свідчить про моє прагнення брати активну участь в обговоренні питань, дотичних до ядерних озброєнь. Мій друг Ґарвін запросив мене на кілька зібрань відомих особистостей, де йшлося про перспективи «Зоряних війн». Наступні рядки свідчать про мою тодішню позицію:

«(…) Варто також замислитися, як сприймати скупчення радянських танкових дивізіонів — ідеальної цілі для тактичної ядерної зброї, коли вони згруповані, та традиційної «розумної» зброї, коли розгруповані, — як свідомий крок чи як наслідок короткозорості радянської військової номенклатури, якій варто було би чинити інакше і на благо своєї держави, і задля власного збереження. І це при тому, що ризик агресії в Західній Європі дорівнює нулеві. У пана Ґорбачова — величезні можливості: він міг би обманути сподівання ворога, довівши військо та флот до рівня, гідного багатства його країни, а не мрій казкарів. Останні вигадують конфлікти, внаслідок яких прийде кінець нормального життя для всіх без винятку мешканців планети… окрім, напевно, увішаних нагородами бюрократів, надійно захованих у неприступних бункерах (…)»

Потрапивши до американської Академії наук, я брав участь у засіданнях, під час яких спілкувався з великими — але сліпими — вченими. Вражаюче зібрання схибнутих. Деякі науковці намагалися грати в ігри військовиків, на службу яким вони поставили свою компетенцію. Усе було надзвичайно двозначно.

Після отримання Нобелівської премії я неодноразово мав нагоду брати участь в обговореннях, обов’язків у мене побільшало. Часом відбувалися дуже жваві обміни думками. Я написав листа президентові.

«20 вересня 1993 року.

Шановний пане Президенте!

Вже не перший місяць я входжу до складу комітету з обговорення можливого вдосконалення ядерних озброєнь Франції. Я тішуся з нагоди збагатитися на знання, вислуховуючи аргументи, часом суперечливі, захисників різних можливих сценаріїв майбутнього.

Я вже торкався цих питань через зв’язки з членами Комітету з контролю за озброєннями при Академії наук Сполучених Штатів. Таким чином я міг узяти участь у пристрасних дебатах між прихильниками нестримного розвою різноманітних озброєнь — їх очолював Едвард Теллер — і тими, хто намагався стримати їхній вплив на президента США.

Серед останніх було чимало фізиків, які раніше самі зробили внесок у зміцнення американської військової потуги, а дехто продовжував діяльність у цьому напрямку. Траплялося, що з ними радилися політики, а комітет із питань збройних сил Сенату, яким керував тоді Лі Аспін, не соромився кликати їх як свідків під час вивчення деяких дуже недешевих проектів, підтримуваних Пентагоном. Нерідко їхня думка виявлялася вирішальною, і від дорогих та безглуздих програм відмовлялися.

Мене дивує, що політики у Франції не звертаються до послуг фізиків! Адже вони могли би сказати своє слово під час прийняття важливих рішень на перспективу, не маючи дріб’язкових зацікавлень певних груп, які звичайно утривалюють ситуацію, що забезпечує їм вплив і пошану.

Дозволяю собі звертатися до Вас винятково через важливість призначення — в такій ситуації — нового Головного комісара з атомної енергетики. Високий науковий статус повинен уберегти його від намагань різних груп впливу видати корпоративні інтереси за наукові або технічні доводи».

Розділ другий. Доба страху та сподівань

Історія зародження ядерної енергетики — мирної та військової — могла би заповнити не один грубий том. Нинішній її стан дуже різниться залежно від країни. Ми до деталей вдаватися не будемо. Просто пояснимо один крок — на наше переконання безпрецедентний — американської наукової спільноти.

Для виживання людства наука і техніка відіграють украй важливу роль, зважаючи на кількість людей на планеті, а також на епідемії, кліматичні зміни та інші явища, порятунок від яких може знайти тільки наука. Крім того, наука і техніка —