Химера - Михайло Савович Масютко

Водночас його мучила й тривожила думка: не було від тітки листа. Умовилися, що вона напише йому і в разі вдалого провезення рукопису в листі повідомить: «Син радий твоєму подарункові». Такого листа не було, і це непокоїло Дмитра.

Одного вечора до дверей його помешкання зайшов незнайомець — біловолосий чоловік середнього віку в потертому вбранні й привітався.

— Ви мене не знаєте, — лагідно заговорив він, — але це хай вас не турбує. — Мені треба з вами поговорити про одну важливу справу.

У мові білоголового виразно чувся московський акцент. Щось сіпнулося коло серця. Дмитро майже догадався, який це гість, але відповів спокійно:

— Будь ласка.

Гість не сідав.

— Знаєте, сьогодні теплий вечір. Давайте трохи перейдемося з вами. Надворі краще. В приміщенні, кажуть, і стіни мають вуха.

«Може, якась вістка від тітки», — подумав Дмитро.

— Давайте перейдемося, — погодився він.

Гість явно крутив, заводячи розмови нарізні теми, але вів Дмитра уперто в одному напрямі. А коли порівнялися з будинком управління НКВД, білоголовий витяг із кишені посвідчення чекіста, показав Дмитрові.

— Я вас прошу ненадовго зайти до управління. Там ми остаточно вирішимо нашу справу.

Чекіст довгими коридорами вів Дмитра до порожньої кімнати, запропонував сісти на крісло, дав йому читати свіжі газети, сказав, що незабаром повернеться, і вийшов.

Біловолосий повернувся у чекістській уніформі з папкою в руці. Він сів за стіл і розгорнув папку. Дмитро пізнав свої оповідання і зблід.

— Розумієте, до нас випадково потрапили ваші твори. Ваша тітка по дорозі вмерла, і ми мимоволі змушені були переглянути її речі. Ви не лякайтеся. Ми вас судити не збираємося. Ми судимо за антирадянську агітацію. За особисті переконання, як вам відомо, наша конституція не передбачає суду. У нас свобода мислі. Отже, мислити ви можете, як хочете, аби ви ці свої мислі не розповсюджували серед населення. Ви свої твори не розповсюджували серед радянських громадян, а, відповідно, факту агітації не було, і судити ми вас не маємо права. Ми вам повертаємо ваші твори. Вони написані добре, але зміст їх, звичайно, нам не подобається..

Ми сподіваємося, що коли ви зважите досягнення нашого соціалістичного будівництва, то викинете зі своєї голови всі ці дурниці й напишете твори, співзвучні нашій епосі. Візьміть ваші твори. Можете взяти їх з папкою.

Дмитро взяв папку і з недовір’ям глянув на чекіста.

— То мені можна йти додому?

— Можна. Ми вас не заарештували.

Дмитро встав і направився до дверей.

— Ага. Я забув: вас там не пропустять. Я вас виведу. Біловолосий пішов з Дмитром. Він його вів то світлими, то темними коридорами, і Дмитрові ставало зрозуміло, що вони йдуть не так, як йшли сюди.

В одному з коридорів біловолосий відчинив двері й сказав:

— Тут вийдемо.

Перед Дмитром була невелика кімната, яскраво освітлена електричною лампою. На стінах у багатьох місцях пооблуплювалася штукатурка. Підлога подекуди була зірвана, а на самій середині через провалля в напрямі протилежних дверей лежала широка дошка.

— У нас тут ремонт, — сказав біловолосий, — але ми його перескочимо. Прошу, — показав він на дошку, — ви, здається, спортсмен.

Дмитро ступив на дошку. Йому кинулося в очі, що провалля під дошкою надто глибоке. Він хотів озирнутися, але не встиг. У щілину стіни над його головою просунулося дуло пістолета. Дмитро не почув пострілу, лише судорожно притиснув папку до грудей, захитався і полетів у провалля.

І ось тепер він лежить на дні темної ями. Його мозок ще трохи працює. Пролітають стрілами останні події в його житті. Він відчуває під собою щось м’яке і трохи тепле, напружує зір і пізнає навколо себе людські ноги і голови. Він бачить над собою вгорі постать біловолосого і поруч з ним у такому ж широкому синьому галіфе ще одну постать з квадратовим обличчям. До Дмитра доноситься голос квадратового обличчя:

— Спіткнувся, бідака… ге — ге — ге… Здається, не промахнувся. Цілив у самий мозочок.

— Захотілося дурневі похитнути радянську владу. Ге — ге — ге… — сміється біловолосий.

Постаті зникають, і Дмитро бачить і чує, як на нього пливе щось біле і гидке, воно палить йому ноги і руки. Нестерпний біль точить голову, хочеться крикнути. Але свідомість ще працює: «До кого кричати? Кого гукати на порятунок?»

І він дужче притискає папку до грудей і зціплює зуби.

Львів, 1949

Рука.

Людська рука.

Ми кажемо «людська рука», щоб відрізнити її від звірячої лапи. Людська рука багато чого може. Вона може перетворити мертвий камінь у вічноживе мистецтво, вона може вічно живе мистецтво перетворити в мертвий камінь.

Ось переді мною вона — людська рука. Вона, порита глибокими зморшками, вкрита мозолями, з викривленими працею пальцями, простягається до мене по дрібну милостиню. Ось переді мною вона, добре вимита, з пухкими масними пальцями, простягається до мене по мій паспорт.

Людська рука багато чого може. Вона може хворому втамувати біль і вмираючого врятувати від наглої смерті. Вона може в здорового відібрати життя.

Ми кажемо «людська рука», щоб відрізнити її від звірячої лапи, бо людська рука вміє робити те, чого не вміє робити звіряча лапа. Коли я дивлюся на простягнену по милостиню мозолисту руку, я пригадую собі, що доброго зробила для мене ця рука.

Я, малий хлопчисько, у вилинялій на сонці сорочці, зайшов до крамниці, став під дверима, задивився на іграшки, яких ще зроду не бачив. До мене простяглася рука. Така сама, як бачу зараз перед собою, порита зморшками й скалічена працею. Вона подала мені цукерку і погладила скуйовджене волосся на моїй голівці.

Херсон. 1933