Паперові солдати - Брати Капранови

— Українці, — тихо сказала вона.

19

— Друже Зот, — у голосі Грома чулося піднесення. — Ми отримали нову постанову УГВР.

За вікном опускалися ранні сутінки. Зот відірвався від малювання, якому присвячував майже весь свій час.

— І що там? — запитав він буденно.

Грім вийшов на середину кімнати, в руках він тримав невеличкий аркушик зі слідами багаторазового складання.

— Постанова, — він прокашлявся. — За видатні заслуги в національно-визвольній революційній боротьбі українського народу проти окупантів нагородити Срібним Хрестом Заслуги друга Зота. Українська Головна Визвольна рада.

Зот звівся, спираючись на стіл:

— Служу Україні, — сказав він хрипко.

— Вітаю! Але, самі розумієте, — Грім розвів руками. — що Хрест передати не змогли. Ви його отримаєте за першої нагоди.

— Громе, — усміхнувся Зот. — Я цей Хрест малював. Тому цілком можу його собі уявити.

— Малювали? Ви?

— Я. Та й печатку УГВР, якою цю постанову затверджено, малював, й інші нагороди.

Грім дивився на нього, неначе дитина.

— Друже Зот. А який він?

— Хто?

— Хрест. Бо я ніколи не бачив.

Зот сів на лаву і посунув до себе аркуш паперу.

— Диви, — сказав він, і олівець впевнено забігав, лишаючи за собою чіткі лінії. — Оце, власне, хрест, на кінцях золоті стріли, позаду перехрещені мечі, всередині на червоному тлі синій ромб із золотим тризубом.

Під його вправною рукою нагорода немовби оживала і викликала бажання доторкнутися. Грім схилився над столом та дивився на всі очі.

— Орденська планка червона з двома чорними смужками і золотим хрестиком на ній. Отак, отак і отак.

Зот простягнув малюнок Громові, той шанобливо пальцями погладив хрест, очі його на мить заплющилися.

— Візьми собі, — сказав Зот.

— Ні, я ще не заслужив, — зітхнув Грім.

У двері постукали.

— Так!

На порозі стояла Устина. Вона важко дихала.

— Там, у Клевані, одноногих звезли.

— Одноногих? — Грім мимоволі скосив очі на дерев’янку Зота, що, як завжди, незручно випиналася у прохід.

— Так, — Устина поправила хустину, що збилася від поспіху. — Кажуть, на медогляд.

Грім із Зотом перезирнулися.

— Сідай. Розказуй.

— А що розказувати? Пуїхала я на базар за продуктами, які ви замовили. Бачу — підвода, а на ній троє одноногих і емґебешники. Ну я й пішла за ними.

— За ними? — перепитав Грім.

— Еге ж, за ними. Вони до райвиконкому, і я. Під’їздю, а там інвалідів повний двір, і ще привозять та привозять. А заправляє всім капітан, що до нас був приїздив, — вона витерла рукою чоло.

Грім насупив брови:

— Ти не мала права цього робити! А якби він упізнав?

— Ну, то й що? — не зрозуміла Устина.

— А те, що це деконспірація. Своїми нерозважливими діями ти піддала ризику наше сховище. Ти хіба розвідниця?

Жінка розгубилася:

— Ні... Та не переживайте, він був зайнятий, кричав на якогось офіцера, як уце ви на мене, — додала вона.

Порівняння з емґебешником примусило Грома зупинитися, але голос його одразу зробився сухим, як тріскотіння дятла.

— Що іще?

— Ніц, — знизала плечима Устина. — Купила, що тре, та й пуїхала до вас.

Грім опустив очі і мовчки заходив кімнатою — три кроки туди, три назад. Врешті підняв голову.

— Оголошую тобі зауваження! — випалив він. — За необгрунтований ризик. Зрозуміла?

Устина знизала плечима і без жодного слова пішла до дверей.

— Не забудь скласти звіт про витрачені гроші, — дивлячись услід їй, мовив провідник.

Зот теж проводив господиню очима і обернувся до товариша:

— Дарма ти так із нею.

— І ніц не дарма! — знову спалахнув Грім. — Хай вчиться дисципліні.

Устина тим часом зазирнула на кухню, взяла глечик із молоком та по драбині піднялася на горище.

— Гнате, ти тут? — покликала вона.

Почувся шурхіт, і Гнат виріс у проймі.

— Молочка попий. Бабка Марта щойно надуїла.

Хлопець подякував і почав пити великими ковтками.

Устина дивилася на нього з драбини знизу-вгору.

— Бачила я твого капітана, — сказала вона.

Гнат одразу припинив пити.

— Де? — запитав він, зіщулившись.

— У Клевані.

— Він там працює?

Устина знизала плечима:

— Бозна. Одноногих приїхав перевіряти. З усіх сіл привезли.

— Навіщо? — Гнат витер молочні вуса рукавом і віддав глека.

— Не знаю. Кажуть, медогляд. Завтра у Млинові перевірятимуть, — сказала Устина і почала спускатися додолу.

— А потім? — запитав хлопець услід.

— Не казали. Мабуть, у всіх районах по черзі. Тре дивитися, де одноногих збирають, там він і буде.

— Дякую, — стиха мовив Гнат.

— На здоровля, — Устина обтрусила поділ спідниці і попрямувала до хати, де на неї чекав звіт про закупи для Грома.

20

Розкішна зала готелю «Білтморт» цього вечора сяяла, наче зоряне небо. Ще б пак — тут проходила одинадцята церемонія вручення нагород Кіноакадемії. Розкішні вбрання ретельно приховували вади фігур, а блискучі посмішки — таємні заздрощі та взаємну ненависть. Зграя журналістів юрмилася біля проходів, виловлюючи зірок для інтерв’ю.

— Містере Дісней, можна вас на декілька слів? — судячи з інтонації, цей репортер радше наказував, ніж просив, але хто ж здатен відмовити пресі, тим більше у такий момент?

Волт Дісней залишив дружину під опікою брата Роя і зробив крок убік. Блиснув спалах фотокамери.

Ви прийшли сюди за восьмим «Оскаром»? — перше питання, як завжди, було компліментарним.

Дісней посміхнувся:

— Можна сказати й так. Принаймні я не пригадаю, коли востаннє нам його не давали.

— У списку номінацій чотири ваші мультфільми. На який ви зробили би ставку?

— Навіть і не знаю. Мабуть, на «Бугая Фердинанда» чи «Хороброго кравця». Хоча «Матінка Гуска» та «Добрі скаути» теж нічогенькі. Це все одно, що спитати, кого з дітей ви більше любите.

— Без інтриги не нудно?

— Просто ми — найкращі.

Репортер зіщулився, як усі вони роблять перед тим, як сказати капость.

— А ви не боїтеся невдачі, як торік?

— Ви про що? — брови Діснея злетіли вгору. — Торік переміг наш «Старий млин».

— Я про «Білосніжку». Стільки було шуму, але в результаті жодної нагороди і лише одна номінація за музику.

Дісней був готовий