Паперові солдати - Брати Капранови

У довгій залі було людно — воно й не дивно, адже Чикаго було одним із центрів української та польської еміграцій. Беббіт звернув увагу на літню пару, що заради свята зустрічі із земляками одягнула вишиванки.

— Що це таке пістряве?

— Українські сорочки. Це, до речі, відповідь на твоє питання, чим відрізняється українець від поляка. Сорочкою.

— Поляки таких не носять?

— Ні, лише українці.

— Цікаво.

Деякий час Беббіт ходив навколо вишитої пари і замість розглядати картини на стінах, уважно придивлявся до малюнків на сорочках. Білл тим часом намагався піддивитися підписи під роботами, щоб у разі, коли друг згадає про розмову в поїзді і вимагатиме з першого погляду відрізнити поляків від українців, не сісти в калюжу.

Врешті Арт закінчив своє дослідження і повернувся до друга.

— Знаєш, Білле, що я тобі скажу? Ці ваші сорочки — як наша Америка.

— Чому це? — такий висновок не міг не здивувати.

— Подивися. Кожна складається з маленьких стіжків, кожен стіжок різний. Але разом вони утворюють нову сутність. Велике полотно. Так і з Америкою. Кожен привозить сюди свою культуру, і ми не шукаємо відмінностей, а всі разом робимо з них культуру американську. Культуру майбутнього.

Біллові приємно було чути таку аналогію, але пам’ятаючи свою поразку у поїздовій дискусії, він заперечив:

— Але якщо в Європі не будуть плекати відмінностей між націями, це все одно, що на фабриці не будуть розбирати нитки, або фарби — щоб кадмій був окремо, кармін окремо, а охра сама по собі, і звалять все в купу, чи ще гірше, заллють в одну тубу. Як ти з цього створиш культуру майбутнього? Вона буде сірою!

Арт замислився над відповіддю, і Білл скористався цим, щоб залишити останнє слово за собою.

— Дивись, який пейзаж! Яка лінія! — він вказав на гравюру, що висіла в кутку, потім нахилився до підпису. — Ніл Хасевич. О! Та я знаю цього хлопа!

— Справді? — здивувався Беббіт.

— Ми з ним зустрічалися у Варшаві. Дуже гарний художник, мій земляк. Щоправда, має велике лихо — протез на нозі.

— Протез?

— Так, йому ногу відрізало поїздом, тому хлопчина бідує... Слухай, — Білл раптом взяв друга за плече. — А що коли я піду до боса і запропоную взяти цього хлопця на студію? Він може бути великим аніматором.

Від таких стрімких поворотів думки тепер розгубився Беббіт.

— А він тут, в Америці?

— Припливе. Сяде на пароплав та припливе. Як тобі така ідея?

Арт почухав потилицю:

— Не рекомендую. Якщо не хочеш, щоб він потрапив у рабство. Містер Дісней не пускає до нас профспілки. А значить працівники перетворюються на рабів.

— Рабів? — здивувався Білл, потім провів пальцем по лацкану шикарного костюма Беббіта. — Ти не схожий на раба.

— Я — ні, — суворо відповів Арт. — Але молодші аніматори, помічники, фарбувальники? Ми всі — один цех і повинні підтримувати одне одного.

Білл дивився на друга, немовби вперше побачив:

— Ти серйозно?

— Серйозно. Ми маємо захищати свої права.

Титла гмикнув. Він дивився на гравюру на стіні і перед очима ставав образ хлопця з дерев’яною ногою, який малює натурницю у холодній залі Варшавської школи мистецтв. І його гарячі слова про те, що кожен художник малює собі країну.

— Ну, не знаю. Думаю, навіть у нашому, як ти його називаєш, рабстві, хлопцеві буде краще, ніж у себе вдома. Я все-таки піду до боса, хай підпише запрошення.

— Як хочеш, — знизав плечима Беббіт. — Моя справа попередити.

17

Вже котрий місяць польські газети писали лише про вбивство Перацького — ще б пак, посеред Варшави, просто на вулиці було застрелено міністра внутрішніх справ, людину, яка відповідала за спокій громадян. І що найдошкульніше — нахабному убивці вдалося втекти! Газети спливали жовчю та обуренням. Серед громадян поширювалися взаємовиключні версії та найдивовижніші чутки.

Львів у цьому сенсі істотно відрізнявся від Варшави, адже тут значна частина населення була українцями і добре пам’ятала Пацифікацію, організатором якої власне й виступав покійний міністр. Мало в якому галицькому селі не було постраждалих від так званих «екзекуцій», а простою мовою побиття поліцією або уланами, погромів сільських кооперативів, шкіл, церков та арештів місцевих активістів. Галичани зловтішно посміювалися поміж собою, відчуваючи, що зухвале вбивство міністра не обійшлося без таємної та майже містичної Української військової організації. Про це говорили на базарах, у кав’ярнях, в університетських коридорах — оглядаючись, щоб не почули бува поляки.

У Львові Хасевич мав достатньо знайомих, зокрема Віру Свєнціцьку, студентку мистецтвознавства, дочку директора Національного музею. З нею було цікаво розмовляти про мистецтво, про політику та й взагалі про все, що цікавить молодих, гарячих українців.

— Знаєте, Віро, я просився до участі в атентаті Перацького, але мені відмовили, — поскаржився Ніл дівчині. — Гадаю, це несправедливо.

Віра, що саме розставляла чашки для чаювання, подивилася на нього вражено:

— Ви, та на збройній акції?

— А чому ні? — Ніл перехопив погляд дівчини. — А, це... — він постукав пальцями по дерев’яній нозі. — То це є головною перевагою. Бо ніхто не подумає, що людина без ноги може складати якусь небезпеку. Мені легше наблизитися до міністра. І там уже...

— А втікати? — перервала його Віра.

— Вони теж так запитали, але я сказав, що втікати не обов’язково. Хай знають, що тирана скарав українець.

Дівчина повернулася до розставляння посуду, забряжчали ложечки.

— Жертвувати своїми людьми — це неправильно, — серйозно сказала вона, потім навіщось озирнулася на двері. — По секрету вам повім, що ми з дівчатами теж вистежували Перацького: де він буває, куди ходить обідати. Тільки нікому не кажіть.

Хасевич зітхнув:

— От бачите, дівчатам знайшлася робота, а мені — ні.

— Не засмучуйтеся так. Ви художник.

— Ви теж.

— Ні, я мистецтвознавець.

— Але жінка.

— У жінок свої переваги, нас важко запідозрити.

— Мене іще важче.

Тут вже дівчина не знайшлася з відповіддю. Вона підвела голову, прислухаючись:

— Здається, Дарка прийшла. Піду відкрию.

До кімнати Віра повернулася з ясноокою дівчиною з пишною копною волосся, що ледь трималося у зачісці.

— Знайомтеся, це Дарія Гнатківська.

Ніл зробив спробу піднятися назустріч гості.

— Що ви! Сидіть-сидіть! — замахала на нього Віра, але хлопець уперто підвівся та, як годиться чоловікові, схилив голову на знак