Паперові солдати - Брати Капранови
— Ніл Хасевич, — сказав він і поцілував простягнуту дівочу ручку.
— Ніл — дуже талановитий художник і член Організації, я тобі про нього розповідала.
— Дуже приємно, — посміхнулася гостя. — Ну, що там чутно у Варшаві?
— Оплакують свого Перацького, — Хасевич у відповідь теж посміхнувся.
— Сідайте до столу, — запросила господиня.
Під чаювання продовжували обговорювати політичну ситуацію. Польська влада теж здогадувалася, чиї руки приклалися до її міністра, тому поліція розпочала полювання на тих, до кого могла дотягнутися — керівництво ОУН та українських активістів.
— Як твій Микола? — запитала Віра у гості, яка накладала собі цукор у чашку.
Та зітхнула:
— Утік до Німеччини, але там його арештували і хочуть видати полякам.
— Може, тобі варто поїхати, поки не дістали?
— А хто про мене що знає? Дівчата — мирні істоти, ти ж знаєш.
Вони перезирнулися і захихотіли.
В цю хвилину пролунав стукіт у двері. Голосний і нахабний.
— Хто це? — здивувалася Дарія.
Віра знизала плечима:
— Не знаю, свої так не стукають.
Вона вийшла у передпокій, за мить звідти почулися чоловічі голоси і на порозі виросли фігури двох поліціянтів.
— Пані Свєнціцька? — поцікавився один з них.
— Так, — Віра помітно зблідла.
— Збирайтеся. Пані поїде з нами, — він зробив крок вперед і зазирнув до вітальні. — А це хто у вас?
— Друзі, — сказала Віра слабким голосом.
— Українці? — поцікавився поліціянт.
Хасевич сміливо подивився на нього:
— Українці.
— Збирайтеся! — звелів поліціянт. — Вас затримано.
Дарія теж зблідла і повільно підвелася. Брязкнула ложечка, яка впала на блюдце. Хасевич сперся руками на стіл, звівся і потягнувся за своєю ковінькою. Поліціянт, що стояв у дверях, здивовано звів брови.
— Пане офіцер! — гукнув він через плече. — Тут каліка.
— Який каліка? — запитав голос з передпокою.
— Безногий, — пояснив поліціянт. — На дерев’янці. Беремо?
— На біса нам здався каліка? — голос офіцера бринів зневагою. — Зайвий клопіт.
— Зрозуміло, — поліціянт посунувся у проході і пальцем показав на Дарію. — Ти збирайся. А ти, — він ще раз оглянув перехняблену на бік постать Хасевича на протезі. — Ти вільний. Пану офіцеру каліки не потрібні.
Дерев’янка стукала у підлогу, шкіряні паски на ній рипіли, щоб кожним кроком оголосити студентам Варшавської академії: іде каліка, іде нікчема, людина, якою гребують не лише товариші, але навіть поліція. Ніл не піднімав очей від підлоги, щоб не побачити, як з усіх дверей визирають люди, щоб поглузувати з нього. Ну а те, що ніхто не визирав, свідчило лише про одне — він є настільки жалюгідним, що нікому не цікавий навіть як об’єкт для кпинів.
Втім, одна людина все-таки вийшла до коридору.
— Пане Хасевич! День добрий. Щось пана давно не видно на викладах!
Ніл підняв очі, перед ним стояв Мілош Котарбінський, професор з живопису.
— День добрий, пане професоре.
— Чи не хворіє дорогий пан, крий Боже? — професор схилив голову, намагаючись зазирнути Хасевичу в обличчя, аж його вічно скуйовджена сива чуприна заколихалася.
Ніл зітхнув:
— Та ні. Хіба пан професор не чув, що мене відраховано через несплату?
— Через несплату? Ой-йой-йой! Такий здібний студент! — Котарбінський сплеснув руками. — А як же виставка в Америці? Кажуть, там навіть книжка готується.
— Якби грошима з майбутньої книжки можна було заплатити сьогодні, — сумно посміхнувся Ніл.
— Паскудно, — професор не нітився називати речі своїми іменами. — Але якщо раптом станеться так, що фінансове питання залагодиться, прошу пана повернутися до лектури. Пан має великий потенціал, і його неодмінно треба розвивати.
— Дякую на доброму слові, пане професоре. Але...
— Жодних але! — Котарбінський заперечливо похитав пальцем. — Бажаю панові якнайшвидше залагодити всі проблеми.
Хасевич нарешті підняв обличчя і глянув професорові в очі. Ті сяяли щирою приязню.
— На учительському хлібі багато не заробиш, — сказав Ніл. — Але дякую.
— Пан склав іспит на вчителя?
— Так. Повертаюся на Волинь.
Коридором лунав швидкий цокіт каблучків. Мила панянка у суворому костюмі та окулярах наближалася до співрозмовників.
— Пане Хасевич? — покликала вона ще здалеку. — День добрий, пане Котарбінський. Пане Хасевичу, зайдіть до ректорату, пан ректор має до вас розмову.
— Ректор? — здивовано перепитав Хасевич, а професор підняв брови у німому захваті.
— А хіба я незрозуміло сказала? Хіба українською ректор зветься якось інакше?
— Так само, — Ніл розгубився.
— То ходім, — дівчина розвернулася на каблучках. — До побачення, пане професоре.
— До побачення.
Дівчина йшла попереду, швидко переставляючи свої стрункі ніжки. Періодично вона озиралася і зупинялася, щоб почекати Хасевича, який зі своєю дерев’яною ногою не міг встигнути за її легкою ходою. Дівчина знуджено зітхала, а дочекавшись, знову зривалася з місця та летіла вперед аж поки відривалася на десяток метрів, щоб озирнутися, зітхнути та почекати. Польська зверхність щодо українців була звичною, але тут вона була помножена на зверхність адміністратора до студента, зверхність забезпеченої красуні до обірванця та молодої здорової дівчини до каліки. Чи то від відчуття цієї зверхності, а чи від намагання догнати адміністраторку Ніл змок і розчервонівся, від чого виглядав у власних очах ще більш жалюгідно. Але врешті катування скінчилося — дівчина зупинилася під табличкою «Ректор Тадеуш Прушковський».
— Хай пан почекає, — і зникла за дверима.
Ніл витер чоло і віддихався. Він не знав, що й думати. Слово «ректор» сусідило у його голові лише зі словом «несплата», але після відрахування несплата не мала значення. Чи то мала?
— Прошу пана, — нарешті виникла на порозі сувора панянка.
Прушковський прийняв свого колишнього студента приязно, навіть посміхнувся своїм пухким обличчям і простягнув конверт.
— Пане Хасевич, на пана прийшло запрошення з Америки.
Ніл здригнувся, неначе від удару по голові.
— З Америки?
— Так, прошу, — і Прушковський простягнув відкритий конверт.
Невпевненою рукою Хасевич взяв листа, притулив свою убогу ковіньку до полірованого столу ректора і обережно розгорнув папір.
— Діаре містер... — спробував прочитати він. — Але я не розумію, що тут написано.
— Пан не володієте англійською?
— Ні, — Ніл відчув, що червоніє.
Ректор посміхнувся дещо зверхньо:
— Це запрошення на роботу.
— Яку роботу? — не зрозумів Хасевич.
— Маляром. Пана запрошують до Америки працювати маляром. Мабуть, вони
