Паперові солдати - Брати Капранови

— Давно, коли молодий був.

— А ти був молодий?

— Був. А не схоже?

— Ні, — Антося кліпнула чесними очима, і Зот посміхнувся. — А дядько Грім теж був молодий?

Двері рипнули і на порозі виріс провідник, неначе почув, що його згадали.

— Друже Зот. Нам поговорити треба.

Зот поклав олівець, потім зсадив із протеза Антосю і обернув її до дверей.

— Іди, пограйся надворі. У нас доросла розмова.

Антося помітно набурмосилася, але послухалася — вона вже звикла, що дорослі мають таємниці.

— Що там? — запитав Зот, коли дівчинка зникла за дверима.

— Ми перевірили, навіщо червоні звозять безногих з сіл у район.

— Навіщо?

Грім наче не почув питання:

— Кажуть, що медичний огляд, але їх ніхто не оглядає, лише документи дивляться.

— І що це означає?

Провідник сів на лаву біля столу і схилився до співрозмовника.

— МҐБ вас шукає. Певно, взяли когось із ваших знайомих чи односельців і показують йому усіх безногих. Думають, що впізнає.

На Зота почуте, здавалося, не справило жодного враження. Він залишався спокійним і зосередженим, немовби й не відривався від малювання.

— Ну, рано чи пізно це мало статися.

— Еге ж, — зітхнув Грім. — А ви продовжуєте демаскування. Себе оно малюєте. І дівчинці розповідаєте, я чув із сіней.

Він докірливо подивився на незакінчений автопортрет.

— Друже Грім, — Зот говорив повільно, немовби повторюючи подумки кожне слово. — Якщо МҐБ все одно про мене знає, то чого боятися?

— Як це, чого?

— А так. Вони про мене знають. То чому люди не повинні знати? Хай знають, що ми не здалися. Хай знають, що ми тут і воюємо за Україну. Бо їм кажуть, що нас не лишилося, що втекли за кордон. А ми тут. Ми з ними.

Грім набрав у груди повітря, збираючись щось сказати, але не дібрав слів і просто видихнув.

— Друже провідник, найстрашніше не те, що нас знайдуть. Рано чи пізно це станеться. Найстрашніше, якщо люди про нас не знатимуть. Якщо ми сидітимемо в льохах без діла, як картопля. Тоді вже краще здатися червоним. Думаю, в радянській тюрмі умови не гірші, ніж у криївці.

Грім знову зітхнув. Зот подивився на нього, а тоді мовчки обернувся до вікна.

— Але я за вас відповідаю перед проводом, — нарешті знайшовся зі словами Грім. Голос його звучав усе впевненіше. — Тому наказую перебратися у криївку і не виходити звідти, поки ситуація не зміниться. Вони знають, що ви поруч!

Зот смикнув плечем, і незрозумілим було, чи він погоджується, чи заперечує.

— Після загибелі Буйного ми залишилися без постачання папером, — продовжував Грім. — Тому доведеться шукати власні канали.

— І дерево, — додав Зот. — Дошки потрібні. Тільки добрі, без сучків.

— Будуть, — пообіцяв Грім. — Дошки будуть.

Разом із Гнатом вони супроводили Зота до криївки, звільнили вхід та допомогли спуститися. Баба Марта в цей час пильнувала дорогу, але все було спокійно, навіть не вірилося, що десь зовсім поруч нишпорять емґебешники.

— Друже Гнат, — Грім видобув з кишені комсомольський квиток. — Візьми осьо документ. Там фото на тебе трохи схоже.

Гнат відкрив червону книжечку:

— Щось не дуже.

— Нічого. Доведеться ризикувати. — Грім простягнув йому гроші. — І осьо. Їдь до Клевані, знайди теслю і замов йому вишневих дощок, невеликих, ну ти сам знаєш. Скажи, що меблі ремонтуєш. А після зайди до магазину канцелярії та купи паперу. Небагато, щоб не викликати підозри. Зрозумів?

— Зрозумів. А чому теслю аж у Клевані шукати? Хіба по селах немає?

— По селах своїх знають, а про чужих можуть і в міліцію повідомити. Клевань — місто, там народу багато.

Гнат кивнув на знак розуміння.

— Тільки обережно. І осьо не забудь, — Грім тримав у руках гранату. — Живим не давайся. Ну, ти знаєш.

— Знаю, — Гнат узяв гранату і поклав її за пазуху.

Велосипед, що його Гнат підтримував у зразковому стані, швидко домчав до Клевані.

Тесля у майстерні на краю містечка трапився неговіркий — і це було дуже добре. Історію про зламану шафу він пропустив повз вуха, але гроші взяв і пообіцяв за два дні добути вишневі дошки без сучків. Неговіркі люди зазвичай дотримуються обіцянок.

Усе складалося якнайкраще. Щоправда у магазині промтоварів з папером виникли проблеми — знайшлася лише одна пачка, але продавщиця пообіцяла, що на тижні має бути завоз. Ні, Гнат не розпитував, просто мимохідь здивувався, що папір міг закінчитися, а вона сказала. Гнат розумівся на конспірації.

Дорогою кілька разів зустрів військових, але вони не звернули уваги на парубка, що їхав велосипедом — хіба мало їх у містечку. Тут Грім цілком мав рацію.

Щоб не привертати уваги перехожих, Гнат акуратно загорнув свою покупку у старий мішок та прилаштував на багажнику. Тепер обережно, неквапом виїхати з міста, на лісову стежку, а там уже ходу.

І тут Гнат побачив його.

Капітан Маркелов зупинив мотоцикл біля виконкому, зліз із сідла та почимчикував до дверей.

— Охороняй, — неначе собаці, наказав він солдату, що сидів у колясці.

Гнат натиснув на гальма і спинився у затінку під вишнями. Серце закалатало, немов скажене. Це був шанс, неповторний шанс. Капітан, що вивіз до Сибіру його родину, кат і убивця, знаходився у кількох десятках кроків, практично без охорони. Якби він зупинився біля райвідділу МҐБ — там повно озброєних військових. А тут — солдат у колясці, і все. Звісно, є ще міліціонер за бар’єром у виконкомі, але він не встигне, бігме не встигне.

Гнат намацав за пазухою гранату. Звісно, вона не для того, але... Глибоко вдихнувши, як навчали у школі підривників, для заспокоєння, хлопець повільно пройшов повз виконком і заховався за рогом, так, щоби бачити все, що відбувається біля мотоциклу.

Боєць-охоронець спочатку сидів у колясці, потім виліз, щоб розім’яти ноги, і закурив. Маркелов поки не з’являвся. Що він там робить стільки часу? Від нетерплячки Гнатові тремтіли руки, але він стримував себе і зберігав байдужий вираз обличчя.

І от нарешті. На порозі виконкому з’явився капітан. Він був розслаблений і повільний.

— Сержант! — гукнув він ще здалеку. — Відро води! Бігом!

Боєць прожогом кинувся до криниці. Маркелов підійшов до мотоцикла, завів двигун. Гнат перекинув ногу через раму і поставив