Присмак волі - Володимир Кільченський

та страждань. Довелося тяжко працювати, і це було помітно по них, загартованих побаченим. Добре було те, що привезли чимало зброї, і староста більшу частину вирішив роздати всім, хто вже міг тримати в руках шаблі та луки, а решту склали в клуні Михайла для тих, хто, втікаючи від татар, може опинитися в їхньому селі.

Весна брала своє, і треба було порати землю, тому із раннього ранку до пізнього вечора всі працювали у полі. Необхідно до Великодня обсіятись, посадити городину і ще зробити безліч господарських справ. Андрій вирішив розповісти одному з прибулих хлопців, Іванові, про свій намір вирушити після весняних трудів на Січ. Треба було зробити ще й підземний лаз із клуні, як порадив Іван, розповідаючи, що в них був такий лаз і вони успішно рятувалися від нападників.

От і почали копати рів глибиною у два аршини від клуні до найближчої яруги, на відстані тридцяти сажнів від садиби. Важка це була праця, але в ній брали участь усі: хтось копав і дбайливо клав глинисту землю в один бік, а верхній ґрунт — в інший, Гриць з Миколкою возили з ліска колоди різних дерев — для перекриття. Прокопали хід і зробили посередині розширення — для того, щоб люди могли розминутися у вузькому ході, а через п’ять аршинів поставили віддушини з випалених усередині дровин і замаскували їх під зрізані дерева. Засипали перекриття два дні, а решту глинозему віднесли подалі від збудованого ходу.

Тепер можна було з льоху, що знаходився у клуні, відсунувши діжку, поповзом через невеликий отвір опинитися далеченько в ярузі, а далі — тільки тебе й бачили! Брат Миколка все рвався першим спробувати пролізти збудованим підземним ходом, але Іван сказав, що він сам першим полізе. Парубок заліз у лаз і хутко зник у його темряві, а Андрій з усіма неспішно пішли до яруги, намагаючись не затоптувати трав’яний дерен, покладений над підземним ходом. Почекали трохи, і от уже замурзане Іванове обличчя виринуло з отвору, і він щасливо вибрався, радіючи, що виліз, а ще більше — з того, що все у них вийшло, як і було замислено. Прикрили лаз дерев’яною заслінкою і замаскували гілками та травою, а Андрій заборонив всім приходити туди, щоб не привертати уваги та не витоптувати траву.

Неспокійно було на серці у Андрія, він усе поривався розповісти Даринці про свої наміри, увесь час відкладав, бо знав, якою це буде несподіванкою для любої дружини.

У селі додалося ще люду — з тих, хто втікав від сваволі польських панів, і ті втікачі селилися або на місцях згарищ, або вибирали собі нове, вільне місце. Так от і прибився до їхнього села коваль Петро з дружиною та малолітньою донькою. Староста дозволив їм оселитися неподалік від церкви, щоб з усіх кутків селянам було зручно ходити до коваля. Усім миром побудували їм хатку, попрацювали й на спорудженні кузні, бо ж, як зауважив староста, кузня всім необхідна.

Через тиждень кузня вже попихкувала димком, а молодий коваль з дружиною ладнали привезений реманент, і звідти доносилося цокотіння молота. Андрій з Даринкою швидко зійшлися з молодою сім’єю і вже побували в гостях у Петра і Варвари.

Напередодні розлуки 

Великдень був цього року раннім, і працьовиті господарі вже встигли впоратися на полях. У Підлужних ішла підготовка до великого свята. Андрій як повновладний голова сім’ї господарював, а мати готувала святкові страви. Миколка і Галинка вимели хату, протерли вікна і заходилися викрашувати яйця. Бігали по хаті з крашеними руками та похвалялися, які вони молодці. Навіть малий Миколка і той не скиглив, а водив оченятами за своїми родичами, буцімто розумів, що дорослі зайняті важливими справами, тож не хотів нікому заважати.

Андрій, осідлавши коня, завітав у садибу Олійників, і вони домовилися з Михайлом про те, скільки вершників здійснюватимуть сторожу на випадок нападу бусурман. Ганна, Даринчина мати, спитавши про здоров’я онука, побажала всім добра та злагоди і передала гостинців та маленьку пасочку для Миколки. Андрій взяв у тестя зброю для коваля Петра і поїхав понад балкою до ковалевої хати.

Швидко обговорили питання на крайні заходи, і Андрій простягнув зброю Петру. Той із задоволенням витяг криву шаблю зі шкіряних піхов і мовив, що прийде час, коли власноруч викує добрячу козацьку шаблю, а зараз і ця буде йому захисницею.

Під вечір все затихло, і навіть коваль Петро вже не вицокував своїм невтомним молотом, роблячи різний реманент для селян. Наближалося свято Великодня, останній день Великого Посту, і назавтра буде радість душі та тілу.

Андрій повернувся до своєї хати, і тут вже його чекала вечеря: парувала просяна каша, красувалися на столі печений гарбуз та солодкий узвар, від якого приємно пахло димом від запечених дуль. Мати з Даринкою зібрали Андрієві кошик з посвятою, а Іван з Грицем також лаштували свої посвяти, бо збиралися гуртом іти до церкви. От тільки брат Миколка сумно дивився на їхні приготування, бо він мав залишитися при домівці за старшого, як наказав Андрій.

Великодні дзвони пролунали від церковної дзвіниці опівночі, і люди, як і їхні пращури, вітали одне одного з Воскресінням Христовим.

Під час свят Андрій з Дариною та маленьким Миколкою гостювали у діда Михайла і бабусі Ганни, то вже навтішалися вони своїм першим онучком. А що їм іще потрібно для щастя? І от сьогодні, на другий день Великодня, Андрій вирішив сказати тестю про своє рішення іти на Низ, зазнати козацької долі в Січі... Довго говорили, радились, і тестеві не дуже сподобався його задум. Єдине, що розраджувало Михайла — це те, що з ним іде Іван, уже досвідчений хлопець, бо він був старшим за Андрія та й татар бачив частіше. Вирішили не говорити про задум нікому, а як прийде час, то вже