Присмак волі - Володимир Кільченський

Прокинувся Андрій, коли в хаті вже не було нікого. Родина тихенько, щоб не розбудити його, зайнялася своїми справами. Хлопець піднявся з ліжка і відчув, як в усьому тілі ломило кістки, як боліли рани на побитих ногах. Вийшов у двір, і п’янке повітря рідного краю вдихнув на повні груди, забувши про свої недуги та вчорашню неволю. Зараз же з’явилась Даринка і, підтримуючи його, повела до накритого столу зі сніданком.

Дні минали швидко, і вже через тиждень тіло Андрія стало наливатися силою, він потроху почав придивлятися до господарства.

— Сьогодні ввечері підемо до моїх батьків, — сказала одного разу Даринка, коли Андрій вийшов раненько у двір. — Батько запрошують нас на розмову та й скучають за нами...

— Добре, добре, зіронько моя, підемо! — погодився Андрій.

Того дня Андрій уже перевіряв зброю: гострив шаблю, поміняв тятиву на батьковому луку. Треба думати про подальше життя, і він уже відчував силу, готовність до бою з гнобителями-дикунами.

Увечері пішли до садиби Олійників, і їх радо зустріла вся родина. Під час нападу сім’я Даринчиних батьків не постраждала від татар, бо своєчасно всі полишили хату і два дні переховувались у лісі. Тут уже навели лад після руйнування та грабунку, і двір тепер виглядав прибраним та охайним. Повечеряли, і розмова зайшла про їхнє село, що втратило десятки людей і старосту. Михайло, Даринчин батько, запропонував Андрієві очолити сільську громаду і запевнив, що люди підтримають його. Усі бачили, що у сутичці з татарами Андрій бився добряче, у писемності знається, тож молодий вік не стане на заваді.

Довго не спав тієї ночі Андрій, крутився на ліжку, аж Даринка спитала, чи не рани його непокоять. А він думу думав: куди життя своє повернути... Не затихав душевний біль від татарських принижень, тіло пам’ятає їхні кийки та батоги з таволги степової, і стогони та крики приниженого християнського люду ще не вивітрилися з голови. Мабуть, така в нього душа, що не може забути образи татарські, мерзенність цього племені підступного. За що гвалтували християнський люд? За що вбивали старих і трощили голови малолітнім дітям? За що по-звірячому ґвалтували жінок на очах у чоловіків, з дівчат глумилися перед пов’язаними парубками, а підлітків хапали для довічного слугування у хтивих ханів, у їхніх гаремах? Добре йому з Даринкою, любить він землю батьківську, а серце кличе до помсти дикуватим степовикам, котрі вже встигли затиснути душу, а тіло занапастити клеймом невільника — тепер уся його сутність рвалася відплатити негідникам бусурманським.

Уранці Андрій був мовчазним і по обіді сказав Даринці, що піде до Дубовиків, провідати Тимка. Його товариш був удома і також займався лаштуванням садиби до зимівлі, чимало лиха і в них скоїли нападники. Обнялися і з цікавістю дивилися один на одного, бо після втечі не доводилося зустрічатися. На Тимошеві також вже позагоювались рани, зійшли синці, і він перебував у доброму гуморі. Підійшла тітка Одарка, обняла Андрія, дякуючи йому за допомогу у визволенні сина, та стала цілувати йому руки, й Андрій, ніяковіючи, відійшов убік.

Хлопці пішли у затінок і довго розмовляли про господарські справи. Андрій поцікавився, як там Орися, чи вже видужала після втечі.

— Орися почуває себе добре. Ми ж з тобою, друже, берегли її в дорозі, — посміхнувся Тиміш. — Сподіваюся, що після Покрови поберемося. Уже давно душі наші зріднилися, час сімейством обзаводитися.

— Добре вирішили, — промовив Андрій. — Батьків у нас вже немає, треба думати за родину...

Трохи згодом він поділився з Тимошем своїми думками про Запорозьку Січ, нагадав про зустріч з отаманом Сірком.

— Душа рветься до помсти за наші страждання та знущання татарські над нашим людом. Піду я по весні до запорожців, омию поганською кров’ю кривди наші! — рішуче сказав Андрій.

Тимко довго мовчав, а потім промовив помірковано:

— Доживемо до весни, тоді й вирішимо, що робити!

Обнялися, прощаючись, і Андрій поспішив до своєї хати.

Його товариш довго стурбовано дивився вслід, і серце стривожено калатало в грудях. Відчував і він: не буде прощення бусурманам за смерть батьків, за руйнацію осель. Та куди ж проляже їхній шлях?

На сільській раді вибрали старостою Михайла Олійника, а Андрій відмовився, посилаючись на малий життєвий досвід, погодився тільки заміщати тестя при незвичайних подіях.

Після Покрови повінчалися Тиміш з Орисею, і було маленьке застілля, де згадували в першу чергу батька Устима і всіх, кого не було з ними, а потім близькі родичі вітали молодих за сільським звичаєм, але без веселощів та співів.

Підступили холоди, і вранці морозець добре проморожував калюжі, а на річці й озерцях з’явився ясенець. Хлопці частіше стали зустрічатися: то готували зимове знаряддя для рибалки, то виливали кулі для рушниць, а то довгими вечорами гостювали у Тимоша або ж новостворена сім’я заходила до Підлужних.

У грудні сталася знаменна подія в житті Андрія та Даринки: народився син у переддень Святого Миколая, тож і назвали його Миколкою. Усе в домі змінилося з появою дитини: Тетяна стала бабусею, а братик і сестричка Андрія — дядьком і тіткою. Даринка після пологів стала ще кращою, і Андрій, відчувши себе батьком, був щасливим та став відповідальнішим, уважнішим до сім’ї. У хаті завжди було затишно, охайно. Миколка-старший та Галинка частенько вовтузились біля молодої мами, допомагаючи біля маляти.

Похрестили маленького Миколку, і от уже Тиміш Дубовик кумом став, а не