Присмак волі - Володимир Кільченський
Даринка прокинулась від шелесту гілляччя, розплющивши очі, побачила, яку курінь пролізла матір Тетяна і, приклавши палець до губ, шепнула, що ходила до джерельця по воду і зустріла там ще декількох біженців. Вони домовилися, що разом проберуться до села і дізнаються, що там коїться.
Уже й діти прокинулися від пташиного співу та інших голосів, якими наповнювався ліс. Через деякий час матір Тетяна знову зникла в кущах, а коли повернулась, повідомила, що татари пішли, от тільки в селі майже нікого не залишилося. Утікачі загорілися бажанням повернутися додому, тож, нехтуючи небезпекою, поспіхом прийшли до річки і, перебравшись на свій берег, швиденько побігли до оселі.
Перше, що побачили, — це Орлик, який ходив неподалік, лишилося й декілька овець, що мирно щипали траву, курей було багатенько, і півень водив їх по подвір’ю, час від часу запрошуючи якусь курочку до знайденого черв’ячка. Гірше було з іншою худобою: заколоті шаблями свині лежали у спаленому загоні, а куди поділись корова, теля та бичок, важко сказати, бо ж не подавали голосу при появі господарів.
Хата була відчиненою, і скрізь валялись речі. У скрині не було майже нічого, окрім декількох вишиванок, які Даринка припасла з часів дівоцтва. Щастям було вже те, що бусурмани не спалили хату — можливо, не встигли цього зробити... А на іншому боці широкої балки стирчали, як привиди, димарі згорілих селянських хат.
Стали все збирати і наводити лад в оселі, де, як їм ввижалося, ще витав татарський дух.
До двору Підлужних прожогом влетіло декілька малолітніх хлопців і стали кричати, що дядьки, Федір та Устим, лежать, зарубані татарами, побіля садиби Дубовиків. Тетяна закричала не своїм голосом:
— Федоре, Федоре! Горе ж яке!
Вискочила з двору і побігла до садиби Устима, а за нею мчали дітлахи і Даринка. Прибігши до місця трагедії, побачили, що бойові товариші Федір та Устим лежать на возі, немовби обійнявши один одного перед далекою дорогою.
— Федоре, Федоре!.. Устиме!.. Як же це ви? На кого ви нас покинули?!
Тетяна припала до тіла чоловіка і беззвучно плакала, витираючи свої сльози з непорушного, суворого обличчя чоловіка...
Йшла війна степами Та й до білих хат, А у журавлихи — Двоє журавлят. П’є журавка воду, Крилоньки згорта: Журавель напився Та й не приліта. П’є журавка воду, Крилоньки згорта: Журавель напився Та й не приліта. Не здійма крилята Журавель від ран. Вже й не закурличе. Де трава-бур’ян. П’є журавка воду, А кругом дими. На світанку вийшла, Вмилася слізьми.Поховали двох товаришів за християнським обрядом, неподалік від церкви, а на цвинтарі вже виднівся свіжий ряд могил їхніх односельців, що знайшли смерть від татарського свавілля. Мовчазні копачі рили заступами могили для жертв нападу на їхнє село.
На подвір’я Підлужних зайшло декілька селян. Пом’янули душу раба Божого Федора і, похиливши голови, розійшлись по своїх домівках.
Як не побивалася Тетяна, але треба було жити далі, доглядати господарство, чекати з чужини синочка Андрійка, думати про інших діточок та Даринку...
Другого дня пішли до двору Олійників, бо там панував страшний безлад і Даринчина мати не могла сама впоратися. Час від часу в селі лунав плач, коли ховали когось із тих, хто загинув від татарської шаблі, і тоді душі живих молили Бога за убієнних і насилали прокляття на голови вбивць безвинних людей. Після цих подій у селі залишилась десь половина людей, які в ньому жили: хтось втратив батька, хтось дружину і дітей, а чиясь доля була невідомою — це татарський полон і далі: чоловіки на каторги-галери, жіночки — на втіху самозакоханим і хтивим віслюкам з мусульманської знаті, і малолітніх обусурманять, і вони з роками, забувши свою материзну, повернуться до неї яничарами, воїнами турецьких султанів, рабами чужої волі.
Минуло декілька днів, ідо їхнього села дійшли чутки, що великокозирщанським козакам вдалося наздогнати татар з невільницьким ясиром, а от відбити свій люд не змогли — дуже велика сила була в татар. До них навідався козак Запара і повідомив, що їхні хлопці Іван та Грицько вдвох вирішили йти потайки за невільниками — спробують звільнити Андрія з Тимошем.
Після загибелі Федора вся робота лягла на плечі його вдови Тетяни, хоча й молодші допомагали як уміли. Усі чекали звістки від хлопців, що пішли вслід за татарами — заради визволення бранців.
Через
