Присмак волі - Володимир Кільченський

Андрій першим вистрибнув з човна і, кинувши вузол з одягом на пісок, почав підтягувати повід з Орликом до берега. Кінь, побачивши хазяїна і відчувши під копитами дно, став із силою вибиратися з ріки. От він уже стояв біля Андрія і, крутячи головою, бадьоро струшував із себе воду. Андрій припав до нього і, поцілувавши мокру гриву, промовив:

— Орлику, Орлику, ти врятувався! Який же ти сильний і розумний!

А кінь стояв, і з очей його капала вода, а може, не вода, а сльози...

— Молодці, хлопці, будете і по морю плавати! — бадьоро промовляв, бігаючи поміж козаками, Павло Гаркуша, хоча зуби його цокотіли від переживань та холоду.

Одяглися швидко, а четверо козаків за наказом Павла відділились від усіх і прилягли на пагорбі біля прибережних кущів: були готові до несподіванок на правому березі Дніпра.

Перевізники вже розпалили багаття і відпочивали, готуючись до повернення на той берег, звідки припливли. Хлопці підійшли до перевізників, присіли поруч на дерев’яні колоди.

— Часто доводиться возити туди-сюди нашого брата? — запитав Гаркуша і посміхнувся, згадавши недавню пригоду.

— Останнім часом — часто... Іде люд до Низу, — зізнався Микита і, набурмосившись, додав: — Та відбирають у нас роботу ляхи... Побили та попалили перевізні дуби, човни, плоти. Коли ми ще побудуємо нові... Бояться люду православного, не дають нам поєднатися. Так і рискають берегом та забивають таких, як ви!

А другий, також немолодий чолов’яга, промовив:

— Раніше побіля Кодака пропливали до Низу, а зараз така фортеця з гарматами стоїть, що і колода непомітною не пропливе! Ми раніше багато лісу сплавляли, добре жили, а тепер не дозволено поставляти ліс до Січі. Правда, партійонний?

Микита ствердно кивнув головою і похмуро вимовив:

— Уже недовго лишилося стояти ляській фортеці. Богдан зібрав військо і, люди кажуть, незабаром вдарить по панах аж до Києва!

Козаки осідлали коней і, кепкуючи один з одного, заглибились у правобережні хащі верболозу, осик та диких маслин.

Нарешті вибрались на пагорби, і тут уже легше було правити кіньми, які, вибравшись із піску, відчули полегшення для себе і весело затупотіли копитами по твердому шляху. Павло зібрав усіх до одного гурту під розлогими тополями, нагадав козакам, що тут майже нічия земля: кожен рухається понад Дніпром, куди кому треба. Ще раз нагадав про пильність у дорозі і, поділивши гурт на дві частини, поставив Андрія старшим з протилежного боку.

Тепер пішли на Схід. Сонце вже добряче припікало, а зупинитись було ніде. Гаркуша мав намір наблизитися до володінь запорожців, бо тоді зменшувалася можливість зустрітися з татарами або поляками.

Нарешті натрапили на зарослу очеретом річечку з поодинокими плесами, і Павло сказав, що це Сура, тут вони напоять коней і якийсь час відпочинуть. Андрій з Іваном потрапили в першу чергу до варти і засіли в кущах, спостерігаючи за місцевістю.

Стільки вони вже пройшли, а жодного багатолюдного поселення не зустріли. «Чи живуть тут люди?» — думав Андрій, пригадуючи своє рідне село, близьких йому людей, доброзичливих сусідів.

Незабаром їх змінили на варті, і хлопці, напоївши коней, помили їх та пішли до вогнища, де вже кипіла вода для кулешу. Довго не засиджувалися, поївши, швидко приготувались до походу. Через деякий час передні хлопці побачили вервечку возів, схожих на чумацькі, і, не видаючи себе, послали до них вістового Харитона, який вирізнявся тим, що був уважним і дотепним.

— За сигналом мого свисту будемо з двох боків зближуватися з ними, але зброю в хід не пускати, може, це свої люди — чумаки, — наказав Павло.

Вони так і вчинили: оточили вози, проте, зблизившись з ними, впізнали своїх, і коли Харитон роздивився, що під шатрами у возах нема нікого, спішились, мирно підійшли до чумаків.

— Чого це ви накинулись на нас, як на бусурманів? — запитав дебелий старий чумак і пішов назустріч Павлові Гаркуші, що наближався до нього, розкинувши руки для привітання.

— Та вже даруйте нам за таку немилість! — відповів Павло.

Він коротко розповів, як його побратими ледве вирвалися із жовнірської засідки. Козаки розпитали старого чумака про шлях, а тоді всі чемно розпрощалися, і кожен, не втрачаючи пильності, поїхав своєю дорогою. Сонце вже світило їм у спини, і Павло поспішав знайти надійний притулок для ночівлі їхньому гурту.

По дорозі їм іще зустрілася річка, яку Гаркуша знову назвав Сурою, проте біля неї вирішили не зупинятися, надто наїждженою була тут дорога. Незадовго до заходу сонця стали біля непримітного ярка із дзюркотливим джерельцем на його дні зі смачною водою.

Коней не відпускали, а прив’язали поряд, потім швидко приготували вечерю і поставили змінну варту. Нарешті всі завалилися спати. Частині хлопців Павло наказав прив’язати коней до рук за поводи, а вночі так само мали зробити інші, щоб коні встигли відпочити та напастися. Андрій з Іваном прилаштувалися спати головами один до одного, і кожен прив’язав коня до лівої руки, щоб у разі нападу швидко застрибнути у сідло.

Тільки Андрій почав згадувати свою Даринку, як сон поглинув його і поніс у невідомість. Спав хлопець чи не спав, а його вже будили побратими, що були на варті. Вони з Іваном швидко піднялись, відійшли трохи, зайняли зручні для споглядання місця.

Ніч уже закінчувала свої мандри по землі, бо на півночі зорі стали