Присмак волі - Володимир Кільченський
Трійця втікачів нарешті зібралася разом після Андрієвих вивідок. Готові до всіляких несподіванок друзі вирушили далі на північ. В обідню пору шлях не таїв несподіванок. Сонце таки добре припікало потилицю, тож утікачі вже збиралися перепочити десь у затишному місці, як раптом почули вигуки: «Пугу, пугу-пугу», і перед ними зупинились декілька вершників, а потім іще під’їхали з десяток козаків. Молоді люди впізнали їх по вигуках та по зовнішності.
Хлопці стали поряд, закривши спинами Орисю, а татарські криві шаблі тримали напоготові.
— Хто такі? Звідки і куди прямуєте? — запитав сухорлявий вершник, який за віком і, мабуть, за чином був старшим гурту.
Андрій, не відходячи від своїх, відповів, що вони втекли з неволі, бо ж тиждень тому їх полонили у Присамарщині і вели тут невільницьким шляхом до Кара-Тебеня. Козаки були налаштовані незлобливо,і один з них гукнув:
— Ану перехрестіться, що це правда!
Трійця шанобливо перехрестилася, і декілька молодих козаків підійшли до них, попрохали заховати шаблі. Хлопці послухалися, сховали зброю, і зав’язалася розмова: чиї вони, хто їхня рідня... Коли Андрій сказав, що він син Федора Підлужного, старший козак схвильовано запитав:
— А батько де зараз? То я й дивлюся, що ти мені когось знайомого нагадуєш... Ми з твоїм батьком у наші молодечі літа погарцювали добряче: і полякам діставалось, і туркам з татарами. А потім Федір пішов в осілі козаки, рани йому дошкуляли...
Андрій мовчки слухав, а як старший закінчив, то він розповів, що батько загинув у тому бою, де їх взяли в невільники.
— Доброю смертю помер твій батько. Пом’янеш його душу, то згадай при цьому про бойового товариша Івана Сірка... Що думаєте далі робити?
— Будемо пробиратися до свого села, бо не знаємо, що там діється і хто живим залишився, — відповів, осмілівши, Андрій.
— Праведна справа, — промовив козак Іван. — Треба владнати все вдома, батька по-християнському пом’янути. Вірно, козаки? — звернувся він до своїх вершників, а потім, уважно глянувши на втікачів, додав: — Ідіть, діти, а надумаєте бити бусурмана та ляхів, то приходьте на Січ, з вас добрі вояки будуть!
Козаки залишили їм харчів на дорогу, показали, у якому напрямку слід рухатися, щоб потрапити на Самарщину, і розчинилися у широкому степовому просторі. А втомлена дорогою трійця, що вже пройшла татарські степи, відшукала собі місце та заходилася обідати козацьким гостинцем — хлібом, салом та сушеною рибою, запивати прохолодною водичкою. У їхніх душах затеплилась надія повернення, тож, не довго засиджуючись, зібралися й пішли далі — все ближче до рідного краю, до близьких людей.
До вечора все було гаразд, обійшлось без пригод, коли чули в степу якісь голоси, то не виявляли себе, а, причаївшись, чекали, поки невідомі проїдуть і запанує тиша. Липнева ніч насунулась швидко, і вечірня прохолода приємно огорнула тіло. Придатне місце для ночівлі знайшли швидко, потім, змочивши ноги мокрою ганчіркою, мерщій полягали спати, щоб дати відпочинок виснаженому тілу.
Уранці, тільки сонечко виглянуло, підживились харчами і пустилися в дорогу. Тут уже їм стали зустрічатися знайомі місця, отже, незабаром доберуться до рідної домівки. Учора перед вечором вони пройшли річку Татарку, і Андрій знав, що попереду рідна Самара, бо почали частіше траплятися густі зарості дубів, ясенів, інших дерев. Серця юних утікачів тріпотіли від близькості домівки, радості зустрічі з рідними.
І ось уже з пагорба видно непересічні краєвиди... Попереду темніли ліси, і частіше стали траплятися озерця та соснові переліски — прикмети їхньої місцевості.
Утікачі з неволі минули стару вербу, зайшли у село і розійшлися — кожен до своєї хати. Серця їхні здригалися від відчуття того, що от зараз дізнаються про нові сумні подробиці недавніх подій.
Сонце вже ховалося за обрій, коли Андрій підійшов до свого дворища. Його рідні сиділи за довгим столом і вечеряли. Коли він з’явився, від несподіванки ніхто навіть не піднявся, тільки Даринка вже летіла назустріч своєму чоловіку, і сльози щастя заливали її личко. Вона обіймала виснажене далекою дорогою, бите татарськими киями Андрієве тіло і гладила його змарніле обличчя. Підбігла мати і також припала до Андрія; проливаючи сльози радощів.
Поки всі гуртувалися біля Андрія та раділи зустрічі, Даринка метнулась у хату і винесла чистий одяг, щоб сходити хутчіше до річки та очистити тіло втікача від пилюки далеких доріг. Даринка з матір’ю обережно омили Андрія, який був увесь у синцях, саднах та виразках, а Тетяна ще й нашвидку нарвала цілющих трав, і разом вони пішли до хати.
Після вечері та розповіді Андрія про те, як вдалося вибратися з неволі, мати обгорнула його цілющими травами, а ноги випарила в настої перемелених кореневищ купини, щоб сходили синці. Потім помелене листя купини та свіжу кору в’яза змішала, приклала до ран і обмотала, не надто сильно затягуючи полотно на тілі Андрія.
Ліг спати увесь у перев’язах, і мати, перехрестивши його, пішла читати молитву за одужання Андрія з Божою поміччю. Син деякий час лежав з відкритими очима, і в хаті було ледве чутно материнську молитву, під яку він заснув сном праведника: «Швидкий в заступництві, един сий, Христе, скоро з висот вияви присутність стражденному рабу твоєму, та ізбави від
