Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Але камінь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до світання. Вийшла з хижі, почула удари нічних сторожів і хотіла вернутись до своєї хлівини, але побачила, що в хижах біля терема і на кухні вже блищать вогники, а десь у темряві глухо гупає сокира: «У-у-ух! У-у-ух!»
Вона навіть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скільки тих годин до світання, спати б та й спати! Тільки вона вже не могла й не сміла спати. Повернулась до хлівини, швидко одяглась, не встигла навіть помитись, і побігла до кухні. Там горіло вогнище, Путша наносив дров, дівчата прибирали.
– Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали… раніше! – зустріла її холодним, злим поглядом Пракседа.
Що могла їй сказати ключниця?
4
Нелегко було Малуші й у світлицях княжого терема.
Раніше, працюючи ще на кухні, коли думала вона про ці світлиці, то уявляла, що там – багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокій, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.
Вона пробувала тоді розпитати про княжий терем, світлиці його й палати в ключниці Ярини, але та відповідала дуже коротко, невиразно:
– Добре живуть наші князі, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя.
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пізніше, коли Малуша переступила вперше поріг княжого терема, він приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами… Убога дівчина з Любеча навіть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й закліпала очима. Проте тоді вона була тільки дворянкою, як і інші дівчата.
Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем іншими очима, побачила тут не тільки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала їх вдачу, душі, силу.
Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Раніше, зустрічаючи її в стравниці, та й пізніше, приймаючи від неї ключі вранці й віддаючи увечері, вона бачила її в пишноті й славі, уявляла грізною, але справедливою, не такою, як усі люди.
Тепер, коли Малуші доводилось бігати до княгині кожного дня, кожної години, часто й ночами, вона побачила й пізнала її зовсім не такою, як раніше, не такою, як уявляла.
Може, трапилось це через те, що раніше Малуша бачила княгиню у багатій, шитій золотом і сріблом одежі, з червоним корзном на плечах, у широкому поясі, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобітках. А тепер побачила в спочивальні з темною наміткою на голові, у звичайній одежі, старих чув’ях на ногах.
Може, і то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але попри все вона побачила й інше: княгиня Ольга зовні здавалась ласкавою й теплою, а насправді була холодна й жорстока. Вона багато обіцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночі кликала Малушу до себе й усе міркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднів.
Та й по собі Малуша відчувала, що княгиня зовсім не така, якою вона її уявляла. Де поділись ласкаві слова, якими княгиня раніше її дарувала, де тепло очей, що колись гріло Малушу й що давало їй радість, надію? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тільки про діло, на всьому її перевіряла, в усьому їй нібито не вірила. Не раз і не два Малуша навіть плакала вечорами в своїй хлівині. А за ключі від клітей боялася більше, ніж за своє життя.
І не тільки княгиня Ольга, всі в княжому теремі так: зовні – ласкаві, на людях – сердечні, справедливі, щирі, а в житті – в своїх покоях, світлицях, опочивальнях – зовсім не такі. Малуша боялась родичів княгині, воєводи Свенелда, священика, усіх, усіх.
Боялась вона й княжичів – синів княгині Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Уліб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких грали блискучі вогники, говорив слово – наче щось дарував. Тільки Малуша не вірила йому. Стереглась…
Зовсім не такий був княжич Святослав. Малуша не розуміла його. Він був суворий, навіть на матір – княгиню – поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як він перечить їй, ую Асмусу, особливо Улібу.
І до Малуші він ставився так само. Ну хоч би колись сказав їй, як Уліб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неї ласкавим оком. Ні, не такий княжич Святослав. Він не озветься теплим словом, візьме – не спитає, хтось йому щось дасть – не подякує, а тільки що – нагримає.
Якось Малуша прибирала вранці в його світлиці. Здається, чого ще треба: підмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, підлогу вимила – все в світлиці заблищало.
Але княжичу Святославу однаково не догодила. Він, поки прибирала Малуша, увесь час стояв біля вікна, дивився на Дніпро, часом спідлоба позирав на неї.
– Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навіщо?
Перелякана його криком, Малуша випорснула з світлиці, зупинилась у сінях і заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб ніхто не почув, витирала сльози, щоб ніхто не помітив.
І раптом почула позад себе кроки. Оглянулась – княжич Святослав. Хотіла тікати – він заступив їй шлях.
– Ти чого плачеш?
– Я не плакала, княжичу, єй-Перун, не плакала.
Він подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, і крихітка ще чогось, чого не могла зрозуміти Малуша. Але на те він і княжич, так і тільки так він і мусив дивитись на Малушу.
– Гей, ти, дворянко! – сердито промовив Святослав. – Не плач! За чим, за чим
