Номер нуль - Умберто Еко

— Можна написати, — мовив я. — Звертання до чесності завжди гарно продається.

— Ліга чесних нечесних, — мрійливо промовив Браггадочо, дивлячись на Майю.

Дійсно, ці двоє — зовсім різні люди. Й мене чимраз більше драпувало, що ця пташка-всезнайка була бранкою у курнику Сімея. Але наразі я не міг вигадати нічого, щоб звільнити її. Несправедливість щодо неї почала займати всі мої думки (а може, і її?), тому все решта стало мені осоружним.

Під час обіду, спускаючись у бар нанизу, щоб підобідати канапками, я мовив до неї:

— Хочеш, пошлемо всіх під три чорти, викриємо всю цю маячню й плюнемо на Сімея та все те кодло?

— І до кого ти підеш? — спитала вона. — По-перше, не треба через мене руйнувати собі життя, по-друге, куди ти підеш викривати їх, коли (як я вже поволі розумію) всі газети — з одного тіста? У них кругова порука...

— Ну ж бо, не перетворюйся на Браггадочо, якому повсюдно змови ввижаються. Та даруй. Я так кажу, бо... — Я не знав, як наважитися. — ...бо, гадаю, я кохаю тебе...

— Ти знаєш, що це ти вперше мені таке сказав?

— Дурненька, хіба ти не знаєш, що ми міркуємо однаково?

Це таки була правда. Цих слів я вже майже тридцять років нікому не говорив. Стояв травень, і я по тридцятьох роках перерви нарешті знову відчув весну у своїх кістках.

Чому мені спали на думку кістки? Справа у тім, що, пригадую, саме того пообіддя Браггадочо призначив мені зустріч на старому овочевому ринку Верц’єре, напроти церкви Сан Бернардино алле Осса[135]. На розі вулички коло майдану Санто Стефано.

— Гарна церква, — казав Браггадочо, коли ми заходили усередину. — Звели її ще у Середньовіччі, але після обвалів, пожеж та купи усіляких лих відновили її лише у вісімнадцятому столітті. Її звели, щоб ховати на цвинтарі рештки людей, що померли від прокази, адже спочатку цвинтар був неподалік.

Я так і думав. Коли здихалися тіла Муссоліні, яке вже тепер не можна було розкопати, Браггадочо взявся шукати собі інше гробове натхнення. І дійсно, невдовзі, пройшовши коридором, ми знайшли давнє поховання. Навколо — ні душі, окрім старенької, що сиділа на лавці у першому ряду, котра молилася, схилившись і обхопивши голову руками. Кістки мертвих були запхані у ніші між пілястрами або викладені хрестоподібно у вигляді мозаїки з білястої гальки — це було не що інше, як теж кістки, може, частини спинного мозку, суглобів, ключиць, грудних ребер, лопаток, куприків, зап’ястків та п’ястуків, колінних чашечок, хрящів, гомілкових кісток тощо. Навколо височіли кістяні споруди, по яких погляд здіймався вгору аж до склепіння у стилі Тьєполо[136], сяйливого, яке оживляли пилоподібні рожево-кремові хмаринки, поміж яких ніжилися янголята й радісні душі. На полицях, які здіймалися уздовж стіни над старими розчиненими дверима, вишикувалися, мов порцелянові слоїки у шафках аптекаря, черепи із глибокими очницями. У нішах на рівні зросту відвідувача, за великими ґратами, між пруття яких можна просунути пальця, кістки та черепи стали блискучими й гладенькими від доторків вірян чи некрофілів, які протягом багатьох віків тяглися до них, наче це була нога на статуї святого Петра у Римі. Черепів (на око) було щонайменше тисяча, дрібних кісточок годі було полічити, на пілястрах виступали монограми з Христом, складені з гомілкової кістки, котрі ніби запозичили у Веселого Роджера та піратів з острова-черепахи.

— Тут не лише кістки прокажених, — пояснював натхненно Браггадочо, ніби у світі не існує нічого кращого за ці кістки. — Тут є кістки з інших могил неподалік, приміром, кістки засуджених до страти чи померлих у лікарні Броло, або тих, кому відтяли голови, в’язнів, що померли за ґратами, мабуть, злодіїв та розбійників, які приходили помирати до церкви, бо не мали більше куди податися, щоб почити в Бозі — про квартал Варц’єре ходила дуже лиха слава... Коли бачу, як ця старенька молиться тут, немов це святилище якогось святого з найсвятішими реліквіями, мені аж смішно, адже це кістки лиходіїв, бандитів, пропащих душ. Утім, старі ченці виявилися милостивішими за гробарів та розкопувачів тіла Муссоліні. Подивись, як дбайливо й з якою любов’ю до мистецтва — хай навіть дещо цинічно — вони розклали ці кістки, ніби це візантійська мозаїка. Стареньку принадили ці символи смерті, які вона сплутала з втіленнями святості; поза тим, не пригадую вже, де саме, та десь неподалік вівтаря має лежати напівмуміфіковане тільце дівчинки, яка у ніч всіх мерців, як розказують, разом з рештою кістяків встає, щоб станцювати свій зловісний танок.

Я уявив, як дівчинка-шибайголова вела за руки низку кістяків аж до вулиці Баньєра, але не промовив ні слова. Я вже бачив такі зловісні групові поховання капуцинів у Римі й у жаских підземеллях у Палермо[137] з капуцинами, що стоять замуміфіковані, в одязі, так майстерно, що аж мороз поза шкірою. Утім, Браггадочо, вочевидь, вдовольнявся своїми міланськими кістяками.

— Має десь бути й putridarium[138], туди можна спуститися невеличкими сходами перед великим вівтарем, там має бути паламар, але у доброму гуморі. Ченці клали тіла своїх братчиків на кам’яні лавки, щоб ті розкладалися та зневоднювалися. Поволі вони втрачали вологу, рідина вивітрювалася, й ось вам чистісінькі-білісінькі кістяки із зубами, наче у рекламі зубної пасти «Капітано». Я подумав, що це було б чудове місце, щоб сховати труп Муссоліні після того, як його викрав Леччізі. Але, на жаль, я не роман пишу, відтворюючи історичні події, а те, що рештки Муссоліні сховали десь-інде — то історичний факт. Прикро. Але саме через це я останнім часом частенько навідуюсь у цю місцину, яка стала останнім притулком для стількох решток і навіяла мені стільки дивовижних думок. Хтось віднаходить натхнення, споглядаючи, наприклад, Доломітові гори чи озеро Маджоре[139], а я віднаходжу своє натхнення тут. Мені б слід було стати вартовим братської могили. Мабуть, це через спогад про діда, який помер наглою смертю, земля йому пухом.

— Але навіщо ти мене сюди привів?

— Мені ж треба комусь розповісти все те, що кипить у мене всередині, бо як не розповім — збожеволію. Якщо ти єдиний,